Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

— Агов! Хлопці, хто-небудь! Допоможіть міс Соломон зайти в будинок. Стій! Куди! Уперта тварюка!

Гадаю, буде доречним іще раз наголосити, що під час подорожі з Парадиза до Санрайз-Сіті ім'я та прізвище — річ абсолютно зайва. Коли уповноважений сивим волоссям і бездоганною репутацією зробити це першим суддя Менефі відрекомендувався супутниці, вона у відповідь мило прошепотіла своє прізвище, але так тихо, що чоловічі вуха пасажирів розчули його на свій лад. Наразі кожен дотримувався власної версії. Як ви розумієте, не останню роль у цьому зіграв дух суперництва. Для леді ж повторюватися чи виправляти когось здавалось у кращому разі занадто повчальним, а в гіршому — зацікавленим натяком на ближче знайомство. Тому юна леді відгукувалася на Гарланд, МакФарланд і Соломон з однаковою люб'язною увічливістю. Під час короткої подорожі у тридцять п'ять миль між Парадизом і Санрайз-Сіті «супутник» — найкраще ім'я, хай буде мені за свідка Вічний Жид!

Незабаром мандрівна компанія щасливо сиділа півколом біля веселого вогню. Покривала, подушки та інше рухоме майно карети перекочували до будинку. Мандрівниця вибрала місце скраєчку біля коминка. Вона граційно сиділа на імпровізованому троні, дбайливо облаштованому вірними васалами. Леді вмостилася на подушках, спершись на порожні коробки і діжки, захищена покривалом від холоду і протягів. Ніжки у чарівних черевичках тягнулися поближче до тепла вогню. Пасажирка зняла рукавички, але залишила на шиї довге хутряне боа. Непостійний вогонь освітлював її ледь-ледь, а вірне боа частково затуляло обличчя — юне жіночне обличчя з благородними рисами, впевнене у своїй незаперечній привабливості. Лицарство юності й хоробрість зрілості суперничали за право догоджати їй і опікуватися нею. Панянка приймала знаки уваги не грайливо, як жінка, до якої залицяються, не з погордою, як приймають захоплення власною красою чимало представниць прекрасної статі, не з байдужістю корови, яка отримує заслужене сіно, а просто і природно, як пелюстка лілії всмоктує краплинку роси, створену Богом для її поживи.

Надворі завивав вітер, сніг забив кожну щілинку, холод підступав до спин шістьох жертв заметілі, але у сил природи, хай як дивно, знайшовся відданий прихильник. Тієї ночі суддя Менефі зробився адвокатом бурі. Він став на захист природи, тож у своєму клопотанні намагався переконати замерзлих присяжних, що вони зупинились у літньому котеджі, обсадженому трояндами, а вітерець — це теплий зефір. За допомогою винахідливості, розуму, цікавих історій, софістики суддя таки домігся свого. Його оптимізм не залишив байдужим нікого. Всі намагалися внести лепту в загальне пожвавлення. Навіть леді не втрималася від репліки.

— Який чудовий вечір! — сказала вона співучим кришталевим голосом.

У паузах між розмовами хтось із мандрівників підводився і починав жартівливо досліджувати кімнату, в якій небагато залишилося від колишнього мешканця, старого Редрута.

Всі зі щирим ентузіазмом напосілися на Білдеда Роуза, щоб він розповів історію божевільного відлюдника. Наразі, коли розпряжені коні зручно розмістились у стайні, а пасажири — у будинку, Білдед був сама люб'язність і стриманість.

— Старий невдаха, — почав Білдед, не приховуючи зневаги, — прожив тут років зо двадцять. Нікому не дозволяв до нього наближатися. Ховався, як стара гуска, і з грюком зачиняв двері, тільки-но на дорозі з'являлися люди. На горищі у нього стояла прядка, все як треба. Харч і тютюн він купляв у Сема Тіллі в Літтл-Мадді. А в серпні старий приперся до крамниці, замотаний у червону ковдру, і сказав, що він — цар Соломон, а незабаром до нього приїде з візитом цариця Савська. Він приніс усі свої гроші — повний мішечок срібла — і висипав їх у Семів колодязь. «Вона не приїде, — сказав Редрут Сему, — якщо дізнається, що у мене є гроші». Тільки-но хлопці почули його теорії про гроші та про ставлення до них жінок, відразу втямили, що у нього дах поїхав, послали по лікаря і замкнули старого в божевільні.

— Можливо, Редрут став відлюдником унаслідок романтичної історії? — поцікавився один із пасажирів — молодий чоловік, власник Агенції.

— Ні, — відповів Білдед, — принаймні я про таке не чув. Звичайні труднощі. Подейкують, колись давно, ще до того, як він став одягатися у червоні ковдри і вдаватися до сумнівних операцій із грошима, йому не вдалося завоювати серце юної леді. А романтична історія… ні, такого я не чув.

— Ага! — глибокодумно вигукнув суддя Менефі. — Справа побудована на нерозділеному коханні, без сумніву.

— Зовсім ні, сер, аж ніяк! — заперечив Білдед. — Вони навіть не одружилися. Мармадюк Малліган із Парадиза якось зустрів чоловіка, з яким старий Редрут колись мешкав у одному містечку. І цей чоловік розповів, що Редрут був нічогенький хлопець, але в кишені у нього дзвеніли не долари, а запонки та в'язка ключів. Він був заручений із юною леді, здається, її звали Аліса, точно не пам'ятаю. І це була така дівчина, від одного погляду на яку хочеться купати її в розкоші. Аж тут у місті з'явився молодик, заможний, із добре підвішеним язиком, із власними кабріолетами, шахтами і купою вільного часу. Хоча міс Аліса й була застовпованою ділянкою, вони з прибульцем хутко знюхалися між собою. Заходили одне до одного в гості, випадково зустрічалися дорогою на пошту… Словом, між ними відбувалося таке, яке часом змушує заручену дівчину повернути нареченому обручку й подарунки, — «тріщина у лютні[60]», так це називають поети. Одного разу сусіди бачили, як Редрут і міс Аліса розмовляли біля її воріт, потім він ураз зняв капелюха і пішов геть. Відтоді він у місто не повертався, наскільки відомо тому чоловіку.

— А що трапилося з Алісою? — запитав власник Агенції.

— Гадки не маю, — відповів Білдед. — Тут моя жила інформації обертається на стару кульгаву шкапу і відкидає копита. Я розповів усе, що знав.

— Дуже сум… — почав був суддя Менефі, але його змусила замовкнути вища інстанція.

— Яка чарівна історія! — проспівала мандрівниця солодким як флейта голосом. На якийсь час у кімнаті запанувала тиша; єдиними звуками було завивання вітру і потріскування вогню.

Чоловіки сиділи на підлозі на невеликих дошках, застелених для зручності покривалами. Власник млинів «Маленький Голіаф» підвівся і почав