Читати книгу - "Шлях меча"

І те, що відбувалося там.

…Притулившись спиною до задньої глухої стіни чужого дому, стояв Придаток Друдл, тримаючи руку на ефесі Дитячого Вчителя. Поруч із Наставником обгинала пояс Друдла ґарда-пелюстка Уламка. І я ще недоречно подумав, що міцний і приосадкуватий Друдл зараз нагадує очеретяну жабу, яка чекає чергового комара.

Це все моє кляте легкодумство… не про те думаю, не про те!..

Навпроти переминалися з ноги на ногу двоє Придатків. Першого з них я упізнав би і в суцільній темряві, навіть попри на трійцю кинджалів-тризубців за його поясом. Вуси-ґарда кинджалів за формою вигину вражаюче скидалися на однобічну ґарду Уламка, хоча в гостроті тонких, із хижим зблиском, лез сумніватися не випадало.

Брати Саї, прийомні діти Шулми; і їх оманливо незграбний кутастий Придаток у темній, заправленій у полотняні штани сорочці з широкими лопотливими рукавами.

Я злегка затримав погляд на Саях, із уродженим умінням Звитяжця оцінюючи їх вигляд – сім граней клинка, цільнокутого разом із дворогою вигнутою хрестовиною, руків’я щільно обмотана грубою мотузяною спіраллю й завершується простою круглою голівкою.

Ні прикрас, ні надмірностей… ні піхов. Простота у всьому. І баланс, певно, чудовий…

Раніше я подумав би, що Саї всього лише з небагатого роду – але це раніше.

…Другий Придаток був невисокий і гнучкий, на кшталт мого Чена, і в ньому вгадувалася котяча грація й спритність, якими він, певно, з успіхом міг би перекрити брак ваги або сили. Піхви, що висіли за його плечем, були порожні – а оголений Звитяжець у правій руці й справді нагадував дуже зменшеного Но-дачі.

«Шото, – здогадався я. – Маленький Шото. А де ж інші? Хоча… якщо Но-дачі виїхав у Мейлань, то й інші, радше за все, роз’їхалися по різних містах, щоб тероризувати емірат одночасно в кількох місцях. А ці – залишилися. Шешез казав, що в Кабірі останнім часом тихо… дивно! Ці залишилися – і тихо?!»

– Но велів нам тебе не чіпати, Наставнику, – тягуче проспівав Шото, і «Но» вийшло в нього, як «Ноо». – Утім, він поїхав, а ми, бач, неслухняні… Можна, ми тебе зачепимо, Наставнику? Можна, я – я сам! – тебе злегка зачеплю? Ти лоскоту не боїшся?..

До Уламка Шото не звертався, підкреслено ігноруючи блазня.

Брати Саї хихикнули й відвели свого Придатка кроків на десять назад.

– Це моя Бесіда, Дзю, – тихо й владно сказав Дитячий Учитель. – Моя. Не втручайся.

Він вимовив це таким тоном, одночасно виходячи з піхов, що навіть я, невидимий спостерігач, відчув – це його Бесіда.

Принаймні – поки що.

Шото коротко свиснув і кинувся вперед.

Вони зійшлися майже впритул – ні я, ні тим паче Ґвеніль ніколи не змогли б довго працювати на такій дистанції – і навіть мені було складно встигати розділяти Бесіду на окремі фрази й оцінювати зміст кожної.

Утім, складно не означає неможливо. І якби я був не зовні Бесіди, а всередині її, це відбувалося б значно простіше.

На перший погляд, Шото й Дитячий Учитель вели Бесіду дуже схоже, в основному покладаючись на короткі удари руба, майже без замаху й жодного разу не вдаряючи двічі на одному й тому ж рівні. Лише маленький ятаган бив значно дужче за рахунок центру ваги, зміщеного ближче до кінця клинка (як і в будь-якого Звитяжця з роду ятаганів), а Шото з його серединним балансом на два пальці від площини квадратної ґарди не так піддавався інерції удару.

Тому й витрачав значно менше сил на повернення після промаху.

Фраза. Ще одна. Дві фрази поспіль, розрив дистанції й пауза. Питання. Відповідь. Питання…

Поступово я піймав потрібний ритм, і стежити за Бесідою стало легше.

Отоді я й побачив головне.

Суть Бесіди в глухому провулку сонного Кабіра крилася не в тому, що Придаток Шото тримав свого Звитяжця двома руками, а Друдл – однією, і справді ставши схожим на стрибучу жабу з миготливим язиком-ятаганом (погляньте на жабу очима комара, і ви зрозумієте, що я хочу сказати!). І не в тому, що легший Шото не міг прийняти на себе всю міць рубального ятагана, і його Придаткові частіше доводилося ухилятись, тоді як Друдл уперто ліз уперед, і Дитячий Учитель щоразу виявлявся на шляху верескливого Шото, змушуючи того шукати все нові лазівки в обороні Наставника.

Ні, не це перетворило Чена на кам’яну статую, не це змусило мене внутрішньо злитися з чужою Бесідою, намагаючись не пропустити жодного руху.

Просто зараз у провулку вели Бесіду не Дитячий Учитель роду Абу-Салімів і вбивця Шото, що пройшов Шулму. Це була Бесіда безпосередньо Кабіра й Шулми. Бесіда минулого й сьогодення, споконвічна суперечка мудрого Муніра й гордого Масуда.

І Шлях Меча був доволі широкий, щоб умістити в себе і одне, й друге. Струмок, розділений колись блискавкою надвоє, знову злився воєдино – і струмінь ворогував зі струменем.

Я бачив, як Наставник щосили бореться сам із собою, намагаючись зламати настояну протягом десятиліть Майстерність Контролю, помножену на навички саме Дитячого Вчителя! Уже тричі він міг пробити пролам у захисті Шото, і пробивав, і в останню мить судорожно осмикувався або проходив упритул до Придатка Шото – у найкращому разі