Читати книгу - "Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник"

— Ти часом не захворів, Григорчику?

— Ні, а що?

— Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина!

— Не захворіла, а здуріла, — гукнув дід Микита з кухні. — Ти ж бачила — кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш!

— Таке скажеш! — докірливо озвалася Мокрина. — Палицею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито!

— А нема, — насмішкувато сказав дід Микита. — Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поставили…

— Завів уже своє радіо, — зітхнула баба.

Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати.

Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигляді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді…

Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався.

За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув двигун, весело закричав:

— Чуєш, як реве? Звір!

— Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, — сказав Бова.

— Хай! Апетит буде кращий! — засміявся студент. — До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти будеш до нари!

— Служба, — похитав головою Григір.

— Не по службі ж ти до мене завітав?

— Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симулював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск.

— Дрібниці, — знизав плечима господар. — Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення апендикса. Навіть дуже досвідчений лікар не завжди розбереться.

— Апендикса мені не треба, — сказав Бова. — Давай про тиск.

За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, коротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце.

— Ого, — схвально озвався шеф. — Одразу в атаку! Молодця. Тільки гляди — не нашкодь собі. А то ти такий.

— Який?

— Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть.

Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі.

У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою.

— Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас прийме.

— А хто зараз чергує? — байдужим тоном запитав Бова.

— Курінна Галя. Хіба вам не все’дно?

— Все’дно, — згодився Григір, хоч у самого серце застукало.

Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чудними й небезпечними способами ганятися за химерою.

Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилюючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, попрямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула.

— Сядьте, чому ви встали? — тихо мовила вона.

Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незримий знак над її чолом — знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, — прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадується гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха.

— Ви що — оніміли? — запитала вона й одвернулася. Тепер Бова бачив її профіль — загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскорки гніву. Невже вона завжди така? Чому?

— Прізвище?

— Бова, — сказав хлопець. — Бова Григір.

Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміхнулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла.

— Бова, — повторила вона, записуючи. — Химерне прізвище. Ніби в казці…

— А може, ми й живемо в казці? — прошепотів Григір, тамуючи біль і милуючись нею.

— Надто сувора казка, — знову спохмурніла дівчина. — Безжалісна…

— Казки бувають жорстокі, — заперечив Бова. — Героїв убивають, зраджують.

— Але в казці неодмінно є жива вода, — насмішкувато відповіла вона. — Героїв воскрешають. У житті так не буває.

Григір промовчав. Не хотів торкатися якоїсь таємничої струни, яка, він відчував це, нап’ята в її душі до останньої межі. Натиснути надміру — і трісне!

— Фах?

— Юрист, — неохоче відповів Григір.

— Такий молодий прокурор — і вже гіпертонія? — здивувалася Галя. — Тоді вам не можна працювати, надто тонка організація для таких справ.

— Чому неодмінно прокурор? — знизав плечима Бова. — Юриспруденція — неосяжне поле. Це — космічна наука.

— Он як? — мовила вона. — Щось я не помічала цього за нею. Длушпається в бруді людському.

— Діти теж длушпаються в бруді. А потім будують палаци