Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

— Так, це я Капітан Немо! — вигукнула Марта. — Це від мене ви стільки разів утікали, наївшися страху. Це я вас стільки разів перемогла. І тепер я теж вас не боюся. Тільки підступіть, і я пущу в роботу спінінг.

Я подумав: «Немо, як завжди, полюбляє ефекти». Але цього разу я розумів «його». Побачивши, що буде змушений скоритись більшій силі, він волів сам показати, хто він такий, аніж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.

Чорний Франек крикнув:

— Не бійся їх! Я тобі допоможу…

Кількома помахами рук він підплив до глісера. За секунду вже переліз через борт і став поряд із дівчиною.

Я ввімкнув фари, натиснув клаксон і в’їхав у воду, прямуючи до глісера й човна.

— Міліція! — вереснув хтось із ватаги. Напевно, подумали на мій самохід, що це моторка.

І, страшенно переполохані, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.

— Дякую тобі, Франеку, — сказала Марта. — Тепер, може, віддаси мені перстень?

Чорний Франек засміявся:

— Ну, звичайно, я віддам тобі його зараз. Але він у моїй одежі на березі. Спершу я звільню гвинт від очерету.

І він скочив у воду.

Я спинив самохід біля борту металевого човна.

Дівчина накинула на себе плаща з каптуром.

— Звідкіля ви тут узялися?

— Вчора ми натрапили на цей ятір і подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.

— Це ятір мого батька, — пояснила Марта. — Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалці Плиті. Він хотів стерегти ятера всю ніч, але стомився б і вдень не зміг би працювати. Тому я взялася стерегти.

— Ти дочка рибалки? — поцікавився Чорний Франек.

Продовження розмови я не чув, бо відплив до другого берега. Хотів побачити, що робить ватага. Але хоч я і плив поволі уздовж смуги очерету, освітлюючи берег фарами, та нікого не помітив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.

Я повернувся назад. Гребний гвинт глісера вже був очищений від очерету, мотор завівся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.

— Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до світанку.

Ми підтягли глісер і човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.

Ми посідали на траві під деревами.

Місяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед світанком.

— То що ж, Капітане? — звернувся я до Марти. — Чи після цього уроку ти й надалі збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слід подумати, чи не діяти в більшому гурті, з друзями?

— Я повинна прогнати звідси цю ватагу. Назавжди. Інакше тут ніколи не буде спокою, — опиралася Марта. А потім штурхнула в бік Чорного Франека. — Ну, віддай мені персня.

Хлопець неохоче віддав.

— Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам’ятка про одну незвичайну дівчину.

Вона знизала плечима.

— Зовсім я не незвичайна.

— А твій глісер? А те, як ти закидаєш спінінг! А це прізвисько — Капітан Немо? — говорив із захватом Чорний Франек.

Дівчина зневажливо махнула рукою.

— Кажу тобі, що в цьому немає нічого незвичайного. Мій батько рибалка, я народилась біля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спінінг. Батько сказав, що коли, закінчивши школу, я складу екзамени і вивчатиму іхтіологію, дядько зробить мені глісера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштині. А ти повинен знати, що мій дядько будівельник човнів в Оструді, а батько має кілька човнів, з різними моторами. Я склала екзамени в університет, а коли скінчу іхтіологічний факультет, буду рибалкою, як мій батько, тільки освіченим, вестиму рибне господарство на озері. А щодо мого прізвиська, то просто моєю найулюбленішою книжкою була «20 тисяч льє під водою» Жюля Верна. Дома я тільки й говорила про капітана Немо, і батько прозвав мене Капітаном Немо. Я використала це у боротьбі з ватагою. Бо звичайної Марти ніхто не боявся б. А таємничий Капітан Немо — це щось зовсім інше.

Раптом вона додала тим самим тоном:

— Увага! У кущах хтось є і підглядає за нами…

Як я спіймав підслухувача. У чому полягала «дрібна нетактовність»? Тепла компанія дивних осіб. Хто ворог глісера? Як сподобатись Марті? Мрії. Чи можна ловити рибу «на пупа»? Бунт пана Казика.

У Марти було якесь шосте чуття. Довгі роки життя в лісі над озером зробили її чуйною на найтихіший шелест. Але на противагу до городянина, який не вміє спілкуватися з природою, якому найменший шелест у лісі чи сплеск води в озері може видатися підозрілим, вона зовсім не реагувала на окремі нічні звуки. Ніби й крізь нічний морок бачила, що то не людина скрадається по торішньому листі, а пробігає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озері.

А зараз, хоч ми нічого не чули, вона знала, що хтось нас підслухує.

— Розмовляймо далі, ніби ми нічого не помітили, — шепнула Марта.

— Я на хвилину відійду й спробую зайти ззаду, — теж тихо відповів я. А голосно сказав:

— Дозвольте, я погляну на другу затоку. Хтозна, чи не спробує ватага дістатися до ятера з того боку.

З цими словами я підвівся з трави і неквапом пішов уздовж берега.

Чорний Франек і Капітан Немо далі вели розмову, яку я міг чути навіть на відстані. Франек питав Немо, чи місцеві рибалки