Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

лялька, й перевалилося через поріг. Я щільно причинив двері й на мить завмер, прислухаючись до тиші. Сніг падав і падав. На залізниці процокотіла електричка. Чутно було, як десь далеко засигналив автомобіль. Я знову дістав парабелума й прослизнув у напіввідчинену браму, що вела в цех. Усередині панувала тиша. Цех був здоровецькою спорудою, чимось подібною до стайні: чотири стіни, накриті залізним дахом, попід яким перехрещувалися грубелецькі двотаврові балки. Відразу ж за брамою починалися підсобні приміщення, збудовані з цегли й бетону. Вони були значно нижчі од склепіння цеху, і я бачив, що за ними, у самісінькій виробничій зоні, горить світло — його відкиди ледве осявали нижні балки. Коло приміщень видніли залізні східці, які провадили десь угору. Нечутно ступаючи, я видерся тими східцями на залізний місток і обережно виглянув з-за колони.

У цеху горіли настінні ліхтарі. По всенькій території виробничої зони валялося іржаве залізяччя: здоровезні форми для дорожних панелей, каркаси для плит перекриття, демонтовані вібраційні столи, бетоноукладчики, шматки арматури… і серед цього хаосу виділялися три фіґурки, напрочуд крихітні й мізерні, коли дивитися на них із цієї висоти. Скількись часу я розглядав їх, а тоді виліз на залізну балку, що тримала склепіння, й поплазував по ній, аж опинився просто над Серьогою Циплаковим, який сидів на якомусь ящику.

— Ну, — озвався він, щойно я сів на балку й опустив ноги вниз, — почнемо?

Дірізюк перестав човгати лезом свого ножа й поволі провів по жалу нігтем.

— Ще, — він спритно крутнув лезом, і воно розітнуло повітря з сухим тріском. — Ти, парень, не спіши… поняв?

— Потому шо шо ж! — зітхнув Серьога Циплаков. І, вставши з ящика, лінькувато підійшов до Барабаша. — Ну що, братан… зараз будем операцію тобі робити! Гланди виріжем, на хрін, вуха підправимо, носа підрихтуємо… Довга буде операція, у-у! От тільки наркозу немає… а так буде все, як в інституті експериментальної хірурґії!

Барабаш поворухнувся. Він був прикручений грубим іржавим дротом до бетоноукладчика — здоровезної озіяки метрів, либонь, у п'ять заввиш.

— Ти здохнеш мов собака! Поняв? — озвався він урешті й зневажливо сплюнув.

Серьога Циплаков зареготавсь, аж луна пішла під склепінням.

— Ну ти й даєш, братан! Ти що, справді одморожений? Жодна душа не знає…

— Бикнабаб! — сказав Дірізюк. Серьога Циплаков замовк.

— Бикнабаб, м'яса хочеш? — Дірізюк хукнув на лезо й провів по ньому шматиною. — М'яса, Бикнабаб?

— Хоче, хоче… зараз він усе одержить! — потер долоні Серьога Циплаков. — По заслугах одержить, ясно? Пісеньку знаєш?

— Яку, в хріна? — витріщився на нього Барабаш. Серьога Циплаков наблизив до нього свою чортячу

мармизу й, радісно посміхаючись, проспівав: Кому че, кому ниче, кому хрен через плечо! Кому книжка «Тихий дон», кому штопанный гандон…

— Знаєш таку, га? — поспитався він. Барабаш з погордою подивився на нього.

— Ото й з вами те буде, казли! Що заробили, те й одержите, обіцяю! Ви думали, що…

— Бикомдраш! — сказав Дірізюк. Барабаш замовк.

— Бикомдраш! — повторив Дірізюк, проводячи жалом по нігтю. — Ти мужик?

— Що? — не втямив Барабаш.

— Мужик? — повторив Дірізюк і став розглядати лезо на світло. — Чи не мужик? Бикомдраш?

— Пішов на хрін, придурок! — трохи почекавши, буркнув Барабаш. — Дебіл якийсь, їй-богу!

Дірізюк знову махнув ножем. Балістична хвиля гучно штовхнула в барабанні перетинки, і щойно цей сухий пронизливий звук відлунав під склепінням цеху, як одморозок дико й радісно зареготав.

— Бикгараж! — заревів він, крутячи ножем зі спритністю штукаря. — Бикмаршсаж, у-у-у! Биксобакваж, тобі зараз добре буде… добре!

Садист, констатував я, дивлячись на нього згори. Патологічний маніяк, не інакше… йому раз на тиждень треба когось забити чи принаймні скалічити — аж тоді психіка повертається до якоїсь норми! Теж прикмета епохи: поруч із людьми в коштовних автах це прокляте десятиріччя викинуло на поверхню й клінічних одморозків, які наповнили суспільство невимовним жахом, перетворивши наругу в цілком звичне й буденне явище.

— Готово! — сказав Серьога Циплаков, наглядаючи, як Дірізюк виграє ножем. — А ти, братан, і не злякався, еге?

Барабаш зненацька зареготав, і це було таке, наче крик пущика посеред нічного лісу.

— Придурки! — озвався він урешті. — Йолопи ви… тікайте звідси, поки цілі! За пару хвилин ви обоє будете трупами!..

— Та ти що! — вдавано здивувався Серьога Циплаков.

— Оскар вас повбиває, казли! Він за мене з вас котлетний фарш зробить, суки ви позорні! Він вам залупи поодриває й на ваші дурні голови понатягує, гандони ви, колючим дротом штопані! Тікайте хутчій, бо він заколе вас, як свиней на Різдво! Шо, не поняли команду?

— Оскар? — перепитав Серьога Циплаков. — Так він же згорів у джипі… ти, придурку! Його душа вже на небі, десь там… — він тицьнув пальцем угору, показуючи на те місце, де я сидів.

Барабаш знову сплюнув.

— От же ж дебіли! — здивовано сказав він. — Згорів, кажете? От зараз побачите, як він згорів… але це буде останнє в вашому собачому житті, що ви побачите! А я…

— Бикбракашбумбарашгаж! — страшенно заревів Дірі-зюк, — і рвонув на собі сорочку, роздираючи її аж до пояса, і провів собі вістрям по грудях, і коли густа чорна кривля побігла з рани, то він вмочив у неї долоню й став розмазувати по своєму свинячому писку, скаженіючи буквально з кожною секундою. — М'яса дай, м'яса! Дай м'яса, о-о!

Серьога Циплаков боязко поплескав його по шиї.

— Толя, — лагідно сказав він, — вушко можна? Одненьке? А то все буде тобі!

Дірізюк зиркнув на нього своїми скісно прорізаними очима.

— Одне? Ага… бери, парень! Поняв, да?

Серьога Циплаков зробив невловний жест, і в руці лунко клацнуло лезо викидного ножа. Стоячи на балці, я добре бачив, як він, пританцьовуючи, зближається до Барабаша, як радісно горять його квадратні чортячі очиці, як танцюють блищики оранжевих ламп на клинку його викидухи, яка виписує в повітрі чудернацькі фіґури…

… падав з висоти п'ятнадцяти метрів, розставивши руки