Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

що н—ні» — відповів Муса. «Що ти мені — числа? — роздратовано перебив Надир—бей. — Не з чисел голови зніматимуть, а з тебе і з мене, як що не так… Скажи, а що тобі аллах підказує?» — «Аллах—х з—зі мною числами говорить, а з т—тобою, о с—славний Надир—бею, як?..» Надир—бей не знайшов, що відповісти. Погладив свою мовби відпрасовану бороду і по паузі мовив: «Оскільки числа вигадав аллах і надшив кожне число своєю премудрістю, то, звісно, числа мають говорити істину. Та чи вмієш ти читати божу премудрість у числах, мімаре Мусо?» — «Намагаюся. І д—дещо м—можу». Тоді Надир—бей замовк зовсім… Але не заспокоївся.

Кілька раз був він у Баба—Алі, радився з чиновниками, навіть з великим візиром…

Камінь за каменем, камінь за каменем… Уже жарко стало. Робітники дивляться, як скажено працює сам мімар Муса, і теж намагаються не відстати.

І враз Муса мов закляк. Камінь тримає в руці, стискає його побілілими пальцями.

Згадалося…

…Невелика, але вельми красива мечеть на околиці Адріанополя. Коли Муса бував у цьому місті, він завжди приходив помилуватися вишуканим її силуетиком, лініями, що рвонулися увись, якоюсь незвичністю візерунків з кольорових плиток. Ніби дівчинка—вкраїнка у вишиваній сорочці стала тут, на землі турецькій, та дивиться в небо, на журавлів, що летять у рідний край — за море…

Мімар Муса знав, що зодчим не дозволялося залишати свої грішні імена на священних стінах зведених ними будівель. І все ж він шукав це ймення, бо знав, що не було ще такого зодчого, який не захотів би своє ім'я лишити десь на стіні чи колоні… Як правило, майстри залишали свої імена у плетиві візерунків. Муса обійшов тую мечеть не один раз, обдивився кожен візерунок, та заплетених у візерунки арабських слів не побачив. Тоді він узявся перемальовувати візерунки на папір. І, виводячи лінію за лінією, раптом усе збагнув. Невідомий майстер стилізував під арабську в'язь літери кирилиці, змінив їх майже до невпізнання, але умудрився написати таке: «Воздвиг сю мосхію зодчий Димитрій з Переяслава». П'ять плиток, на кожній по одному чи по два слова. Всміхнувся тоді Муса, подивувавшись кмітливості майстра. Кирилиця читається зліва направо, а арабське письмо навпаки. Отже, ніхто з турків не зможе прочитати. Тільки земляки, та й то…

Хто він був, зодчий Димитрій з Переяслава? Муса передивився старі документи — жодного слова. Навіть його турецького імені немає. Наче не було зодчого…

Кілька днів тому Муса знову був в Адріанополі. І знову пішов до мечеті. Був вечір. Біля неї побачив кількох робітників, які під охороною яничарів щось робили.

— Гяур проклятий хотів осквернити дім аллаха, — прошипів вусатий ода—баші. — Та я прочитав його собаче ім'я.

— Щ—що ж—ж т—то з—за ім'я? — запитав мімар Муса.

— Я тут же його забув… Ми розбили вдрузки оті плитки. І тепер ставимо нові, з новими візерунками.

— Щ—що ж—ж т—там—б–буде н—написано? Як—ке ім'я?

— Мімар Амурат з Адріанополя.

— А ч—чи ж—ж можна — отак? Адже н—ніяких імен н—не в—велено лишати на мечетях?

— Вам — не велено. Нам — велено. Через сто літ Висока Брама на весь світ розповість про творіння свого геніального майстра тюрка Амурата з Адріанополя. І світ скаже: коли вони ще хтозна—коли таке вміли робити, то хай вони і світом правлять.

— Але ж Д—димитрій д—думав п—про аллаха, а н—не про т—те, що х—хочеться якомусь яничарові.

— Цить, — засичав ода—баші. — Звідки тобі відоме це ім'я? Ти що — теж урус?

— Як і ти, — спокійно сказав мімар Муса. — Але ж—ж і ти, і я — за—р–раз і до кінця життя — османли.

— Так, ми османли. Але чому ж ти не розбив це богопротивне ім'я? Чому?

— Т—тому щ—що я сам м—мімар і дбаю про своє ім'я. Н—не хочу, щоб зникло воно в безвість… А до того ж а—аллах с—сто літ терпів ім'я Д—димитрія з—з Переяслава на стінах свого дому — і земля не запалася…

…Камінь випав із заціпенілої руки мімара Муси і загримів униз.

— Чия то псяча лапа камені швиргає?! — зарепетував хтось по—польськи.

— Тихо! То мімар Муса! — зашикали на поляка.

— А мені все'дно — чи комар, чи мімар!

— Майстре Б—болеславе, — озвався мімар Муса, — я п—прошу в—в тебе пробачення. Рука втомилася.

— Втомилася, втомилася! А якби вбив?

— Н—нічого б страшного н—не сталося, — раптом розізлившись, гарикнув Муса. — Поставили б на це місце іншого — в—в ім'я аллаха.

Майстер Болеслав замовк. Замовкли і всі навколо. Мімар Муса простяг руку за каменем, але камінь не ліг на його долоню.

— Ну чого ти? — підвівши очі на стрункого хлоп'яка — подавальника з рудим пушком на верхній губі — мовив Муса.

Подавальник, набурмосений, стояв перед мімаром, мовби не бачив його… Спересердя хотів штовхнути його зі стіни, та вмить охолов. Що з тобою, Мусію—Мусо? Чом ти раптом так розлютився?

А якби і штовхнув оцього рудого вниз — то що? Хто знає його ім'я? Кому він потрібен? Оцій мечеті потрібні його руки, а не ім'я. Ніхто й не згадає його через рік… Та й чи зараз кому цікаво, що є на світі оцей парубок з Москви?..

І враз згадалася адріанопольська мечеть і яничарський ода—баші… «Хай знає світ, що то будував тюрк Амурат з Адріанополя, а не якийсь там задрипаний слов'янин Димитрій з Переяслава…» Хотілося заскреготіти зубами й стрибнути зі стіни вниз. Аж паморочно стало…

Не помітив, як спустився з риштовань, як мовчки минув мовчазних будівельників. Халат з підітканими полами надавав мімарові Мусі вигляду дервіша чи божевільного, а він ішов і нічого не бачив.

…Але ж, Мусо, і на батьківщині ніхто не знає імен