Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

деревом. Я не хотів будити вождя й підійшов до жінок. Зінга в'язала з якогось лика нову саронгу. Вона тіпала кору дерев'яним кийком, віддирала від неї лико і, скручуючи тоненькі мотузочки, фарбувала їх у червоний та чорний колір. Поруч у кокосових шкаралупах стояла фарба, зварена з якогось листя. Саронга мала бути досить красивою, з червоними й чорними смужками. Коли вона буде готова, Зінга нав'яже довкола густі торочки, а на торочки понанизує різнобарвні черепашки. Тоді саронга стане ще красивішою. А стара Дугао з такого самого лика плела велику торбу. Цією торбою вона носитиме з городу таро, ямс та батати.

Прокинувся Боамбо і сів біля нас. Я подав йому цигарку й клацнув запальничкою. Він завагався, потім глянув на згасле вогнище, подумав і припалив од запальнички.

— Пакегі — розумні люди, — сказав вождь.

Мені було соромно обманювати його, і я сказав, що у великому човні є й третій пакегі, який не наважується зійти на берег, щоб, бува, не кинули його в океан.

— Третій пакегі? — здивувався Боамбо. — Так вас же й було троє?

— Ні, нас було четверо. Один потонув, залишилось троє. Третій живе в великому човні.

— Уїн-уїн, — зітхнув Боамбо. — Якщо третій пакегі зійде на берег, Арикі скаже, щоб йому прив'язали до ніг каменюку й кинули в Велику воду.

— А ти що скажеш? — глянув я йому в очі.

Подумавши хвилинку, Боамбо тихо промовив:

— Я скажу, щоб не кидали, тільки ж Арикі не послухає.

Знову Арикі! Ще одне людське життя повисло на волоску. Мені згадалися слова, сказані колись жерцем: «Боамбо — тана, головний вождь племені, але його влада менша за мою…» Отже, так воно й є.

— Як же бути? — запитав я.

— Піду поговорю з Арикі, — відповів Боамбо, підводячись.

— Зараз і йдеш?

— Піду.

— А чи не міг би ти сказати йому, що третій пакегі — це той самий, кого вже раз топили у Великій воді?

— Ні! — відрубав Боамбо. — Я тана, а тана ніколи не бреше!

І він швидко пішов до Арикі.

— Арикі — уїн біля, — обізвалася стара Дугао. — Арикі накаже, щоб того пакегі кинули у Велику воду.

— Але ж пакегі буде оборонятися, — сказав я. — У пакегі є стріла, яка випускає грім. Пакегі вб'є Арикі.

— А хіба він може вбити його? — запитала Зінга.

— Може.

— Мовчіть! — прошепотіла Дугао. — Арикі почує.

— Як же він почує, коли його нема тут? — посміхнувся я.

— Біле листя йому все скаже.

— А що буде, коли пакегі й справді вб'є старого Арикі? — спитав я.

— Буде щось страшне, — відповіла Дугао.

— А що саме?

— Не знаю…

— Нічого не буде, — впевненим голосом сказав я. — Коли не стане Арикі, біляр занго ще подякує тому, хто вб'є цього лиходія.

— Якщо пакегі вб'є Арикі, — прошепотіла Зінга, — то біляр занго повбиває всіх пакегі. І тебе вб'є.

– І мене теж?

Зінга кивнула головою:

– І тебе теж. — Згадавши щось, вона знову звернулася до мене: — Ти був у Арикі. Що він тобі сказав?

— Сказав, щоб я не ходив по селищах і не давав людям нанай кобрай. Арикі хоче, щоб усі люди померли від страшних хвороб.

Зінга тільки сумно похитала головою, але нічого не відповіла.

Боамбо повернувся додому похмурий. Дізнавшись, що в великому човні живе третій пакегі, Арикі аж затрясся від гніву і так розходився, що все селище збіглося. Чого тільки він не наговорив про нас… Треба, мовляв, знищити цих пакегі! Треба їх ще раз кинути у Велику воду!

— Скажи третьому пакегі, щоб не сходив на берег, — порадив Боамбо.

Збентежений і сумний повертався я на яхту. Сміт чекав на палубі. Він весь час простояв під пекучим промінням сонця і ще здалеку запитав, що мені пощастило зробити.

— Жрець не погоджується, сер, — промовив я. — Нахвалявся, що власними руками прив'яже вам каменюку до ніг і кине в океан.

Обличчя плантатора враз змарніло. Він обтер хусткою спітнілу шию й промовив:

— Я ж вам казав, що дикуни — народ непевний. А ви їх захищали. Тепер ви переконалися, що я мав рацію?

— Ні, — заперечив я. — Дикуни тут ні при чому. В усьому винен головний жрець. З вождем я домовився дуже швидко, але він не наважується, йти проти жерця. А плем'я про це нічого не знає.

— Бачте, ви знову їх виправдовуєте! — гнівно вигукнув Сміт. — Але цікаво знати, що ви робитимете, коли не стане консервів? А їх лишається не більше як на тиж-день-два. Що тоді?

— А рис є?

— Ну, є.

– І борошно є?

– І борошно є.

А цукор теж є?

І цукор є.

— А масло?

— Масла малувато, але маслинова олія є.

— Чудово! — підбадьорив я його. — Борошно і рис, цукор і олія — це ж царська їжа, сер! А полюватимемо — і м'ясо буде. Ну, чого вам ще треба? Крім того, інколи я приноситиму таро, ямсу, бананів, динь. А потім призвичаїмось і до цукрової тростини. Я куштував: твердувата, але їсти можна…

— А коли й олії не стане, що будемо робити без жирів? — запитав Сміт.

Згадавши про гладких черв'яків, які колись приносив Гахар, я сказав: