Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Це сталося в нас на очах, але весь наш гурт споглядав криваву розправу цілком байдуже і незворушно. Невже, думав я, люди можуть дійти до такої нечулості й безсердечності? А проте я зауважив, що, постійно споглядаючи криваве насильство, до нього звикаю. І коли я подумав, що теж стаю нечулий, то аж затремтів.

Я багато про це міркував, міряючи кроками палубу під час нічної вахти, і дійшов висновку, що коли вже навіть я, кому всяке кровопролиття було ненависне й осоружне, дивлюся на нього спокійніше, то бідолашним темним дикунам, котрі звикли до нього змалечку, немає ніякого дива; вони сприймають його байдуже і зовсім не цінують людського життя.

Лихий задум. — Кров холоне мені в жилах. — Рада нечестивих і підступні наміри. — Кривавий Біл силкується зробити добре діло, та йому не щастить. — Напад. — Страшна бійня. — Втеча. — Рятунок

Коли я прокинувся зранку, голова моя пашіла, наче в полум'ї, а на серці лежав важкий камінь, і що більше я думав про свою лиху долю, то дужче мене обсідала печаль і туга.

З усіх боків я був оточений людьми, які пролити кров свого ближнього мали за іграшку. На березі були тубільці: вони дотримувалися таких жахливих звичаїв, що від самої думки про них мені дрижаки в душі скакали. На кораблі хазяйнували запеклі пірати — хоч і не людожери, але душогуби, що заслуговували більшого осуду, аніж дикуни, бо все ж таки були за них освіченіші. Навіть Біл, з яким я потоваришував за досить дивних обставин, через свою вдачу заслужив од своїх ницих товаришів прізвисько «Кривавий». Що більше я думав про своє становище, то тяжче мені ставало на душі, бо ж, здавалося, я ще довго не матиму змоги вирватися з піратських лабет.

Коли капітан вийшов на палубу, я попросив у нього дозволу залишитись того дня на кораблі: я, мовляв, трохи занедужав. Але він поглянув на мене зизом і наказав іти з усіма в ліс, як звичайно. Річ у тім, що капітан останнього часу перебував у кепському гуморі. Вони з Роматою погризлися й налаяли один одного, і вождь нахвалявся наслати всі свої воєнні каное з тисяччю вояків і спалили нашу шхуну. У відповідь на це капітан посміхнувся саркастично, підступив до вождя, пильно позирнув йому в очі й сказав:

— Варто мені ворухнути мізинцем, і за п'ять хвилин моя велика гармата справить як небиту усе ваше селище!

Хоча вождь був не з боязких, він одразу ж зіщулився й нічого не відповів. Але вони знову відчули один до одного неприязнь і пригадали давні чвари.

Отож мені довелося того дня йти з лісорубами. Та передньо капітан погукав мене до себе в каюту й сказав:

— Слухай-но, Релфе, я хочу дати тобі доручення. Той негідник Ромата на мене дметься, і треба власкавити його подарунком. Тож зайди до його хати й передай йому цей китовий вус, а також моє вітання. Візьми з собою кого-небудь, хто вміє по-їхньому балакати.

Я здивовано позирнув на подарунок: шестеро білих платівок китового вуса і двоє пофарбованих у ясно-червоний колір. Як на мій погляд, то були нікчемні речі, проте я взяв їх, не вагаючись і не допитуючись, вийшов з каюти і невдовзі прямував разом з Білом до вождевої хати. Коли я сказав Білові свою думку про подарунок, він зауважив:

— На твій або мій погляд, Релфе, вони нікчемні, але тубільці вважають їх за дуже коштовні. Ті вуса правлять їм за гроші. Найвище цінуються червоні, кожен з них дорівнює двом десяткам білих. Цінують їх, мабуть, тому, що вони рідкісні, і їх важко дістати. Ромата сидів на маті, а навколо нього лежали купи одягу та інших речей, що їх принесли в подарунок підлеглі вожді. Він подивився на нас згорда, проте коли Біл розповів, у якій справі ми прийшли, можновладець став дуже ласкавий, а коли я віддав йому китовий вус, його очі аж заяскріли з утіхи, хоч він і відклав той дарунок з удаваною царською байдужістю.

— Ідіть, — сказав Ромата, махнувши рукою, — ідіть і скажіть своєму капітанові, що сьогодні я дозволяю рубати дерево, а завтра ні. Нехай зійде на берег: я хочу з ним побалакати.

Надворі Біл похитав головою і мовив:

— Негідник задумав щось лихе. Я його знаю, як облупленого. О, а це що?

З лісу долинув регіт, галас, і незабаром звідти висунув гурт дикунів. Багато їх щось несли. Спершу мені здалося, що то вони тарганили по двоє чимось обмотані жердини, поклавши їхні кінці собі на плечі, але, придивившись зблизька, я побачив, що то зв'язані й приторочені до жердин люди. Я налічив їх двадцять.

— Знову буде смертовбивство! — озвався Біл голосом, що більше скидався на стогін.

— Та невже вони їх повбивають? — запитав я схвильовано.

— Не знаю, Релфе, що з ними зроблять, але, думаю, їх зв'язали в такий спосіб не з добрими намірами.

Ми рушили далі, однак Біл раз у раз позирав неспокійно через плече в той бік, куди подалися тубільці. Зрештою він спинився, повернув круто й мовив:

— Слухай-но, Релфе, треба це діло з'ясувати. Ходімо за тими негідниками та побачимо, що вони надумали.

Правду казати, мені не дуже хотілося досліджувати їхні криваві справи, та коли Біл так завзявся, то я пішов разом з ним. Ми швидко продерлися крізь кущі, прямуючи туди, звідки долинав гамір. Раптом запала мертва тиша, і ми з Білом мимоволі побігли через вузький пересип, що про нього я вже розповідав читачеві. Коли ж ми вискочили на узлісся, з берега пролунав страшний передсмертний крик. Я поточився, застогнав і впав на траву, але Біл схопив мене за руку, підвів, наче дитину, й крикнув:

— Ходімо звідціля, хлопче! Мерщій ходімо! — І ми, затинаючись, чимдуж