Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Ну як, пощастило тобі? Не довелося попаритися в лазні?

— Пощастило, — посміхнувся Миколка.

— Сідай, розказуй, що з тобою сталося, — сказав Геннадій Андрійович.

Миколка докладно розповів про всі події вчорашнього дня.

— Так, ти зробив велику помилку, що не заховався, — треба було разом з Вітею в кущі залізти, — сказав Геннадій Андрійович. — В разі чого, ви б і шофера знищили…

— А хіба я думав, що цей автоматник візьме і впізнає мене! — зітхнув Миколка.

Геннадій Андрійович встав і пройшовся по хаті.

— В житті всяке буває. Зовсім несподіване. Але тепер, як то кажуть, все позаду!.. Поліцаям — осиковий кілок в могилу. — Геннадій Андрійович помовчав, оглядаючи хлопців. — Ну як, повернетеся разом з нами у табір?

Миколка перезирнувся з Вітею і наморщив лоба.

— Раз поліцаїв уже немає, — сказав він, — то нас і ловити нікому. Тоді ми далі підемо. Як, Вітю?

Це було вже щось нове у взаєминах між друзями. Раніше Миколка з ним би не радився. І Вітя це оцінив.

— Підемо далі, — сказав він.

Геннадій Андрійович розумів, яка небезпечна їхня дальша путь, коли з перших своїх самостійних кроків хлопці потрапили в таку жорстоку перепалку.

Він довго розмовляв з ними, стараючись навчити обережності і витримки. Але в глибині душі Стременний твердо вирішив, що вранці, після того як хлопці відпочинуть, він одішле їх назад у табір.

Поки розвідка ходила в ближні села, партизани решту дня і ніч провели в густому гаю. За цей час Миколка і Вітя набралися сил і відіспалися.

На світанні Миколка розбудив Вітю, який спав на возі.

— Вставай!.. Швидше!..

— Ти чого?.. — вирячивши очі, злякано запитав Вітя: він залишався ще в полоні сну.

— Пішли! — прошепотів Миколка. — А то Геннадій Андрійович не пустить.

Вітя зітхнув і поліз з воза.

…І знову за їхніми плечима погойдувалися торбинки з хлібом.

Вже на околиці вони зустріли Семенка, який радісно кинувся їм назустріч.

— Візьміть мене з собою, — попросив він.

— Не можемо, — сказав Миколка. — У нас воєнна справа… — Він підійшов ближче до Семенка і прошептав йому на вухо: —Забудь, хто ми такі і що ти нас бачив. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Семенко.

Невдовзі після цього Геннадій Андрійович повів свою групу в напрямку табору. Не знали тоді ні хлопці, ні він сам, що це була їхня остання зустріч.

Представник Тодта Шварцкопф домовився з командуванням — усі полонені і місцеві жителі, мобілізовані на будівництво, після його закінчення повинні бути негайно евакуйовані в глибокий тил або знищені, залежно від обставин. Таємниця укріплень повинна зберегтися будь-що.

Кілька разів Мейєр приїжджав на будівництво, дивився, як рили котловани, траншеї, встановлювали стальні каркаси, монтували броньовані ковпаки і кожну з цих споруд заливали товстим шаром цементу.

Мейєр намагався відтіснити Блінова на другий план. Але відтоді, як міське управління послало на будівництво останню партію мобілізованих, Блінов, здавалося, й сам втратив будь-який інтерес до укріплень.

Правда, якось Мейєру доповіли, що Блінов приїжджав на будівництво. Він обійшов усі об'єкти, старанно звіряючи їхнє розташування з картою, яку тримав у руках. Це Мейєру дуже не сподобалося. Зрештою, Блінов суне носа в ті справи, котрі його зовсім не повинні обходити. Але ввечері, зустрівшись з Мейєром, Блінов сам сказав, що оглянув збудовані доти. Він навіть довів Мейєру, що одинадцятий і чотирнадцятий доти поставлено невірно. Вони заважають один одному, звужуючи сектор обстрілу, і в той же час створюють перед собою мертву зону, де може скупчуватися противник. Необхідно це виправити, побудувавши за ними, на горбі, ще один дот, який міг би прострілювати всю площу між ними… Дивне для бургомістра знання військової фортифікації! Мейєру довелося тут же викликати по телефону представника Тодта, який проектував укріпрайон. йому відповіли, що виїжджає майор Вернер. Той самий Вернер, якого кілька місяців тому поранили, коли він їхав у машині. Підозра тоді впала на Катерину Охотникову, і за це вона загинула на шибениці.

Вернер уже одужав і виписався з госпіталю. Він був добре обізнаний з місцевістю і міг довести справу до кінця, замінивши Шварцкопфа.

Тільки тепер, нарешті, Мейєр вирішив зв'язатися з Юренєвим. Результат був несподіваний. Юренєв обіцяв незабаром повідомити про щось дуже важливе. Це ще більше стривожило Мейєра. Наступного ж ранку він вирушив у табір, щоб зустрітися там із своїм агентом.

А проте справи у Юренєва йшли зовсім не так успішно, як це йому здавалося. Одну з партій мобілізованих городян супроводжував Микита Борзов. Проходячи повз Олексія, він кинув фразу: «Бережіться Юренєва — це зрадник!» Звичайно, Микита Кузьмич нічого не знав про змову військовополонених, але його слова впали на вже підготовлений грунт.

Микита Кузьмич мав сказати Охотникову ще про одну річ, більш важливу: Колесник доручив Олексію зібрати відомості про укріпрайон. Але, як не старався Борзов, він не міг ні на одну мить залишитися з Охотниковим наодинці.

Олексій розумів, що, коли Борзов вирішив його попередити, то має для цього серйозні підстави. В той же час Юренєв розповідав, що «банщик» запродався гітлерівцям. Хто ж із них друг, а хто зрадник?

Чим напруженіше думав Охотников над попередженням Микити Кузьмича, тим більше відчував, що до нього треба прислухатися. І все-таки в ньому боролися сумніви. Схоже на те, що хтось хоче вбити клин між учасниками їхньої групи. Адже гітлерівці, знаючи про підготовку втечі, давно усіх би арештували. А якщо Юренєв — зрадник, то вони повинні вже знати! Чому ж вони не вживають заходів? Чого чекають? Ні, можна зламати голову і нічого не зрозуміти в цій страшній плутанині.

У Олексія була своя таємниця. Під дошками в хаті, де поселили їхню групу, він знайшов