Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

напоготові брандспойти, щоб, на випадок небезпеки, спрямувати на тигра струмені води. Я стояла перед кліткою й чекала Тассо. Він вбіг і одразу ж впізнав мене, почав тертися головою об грати й муркотіти, а коли я, трохи вагаючись, пройшла крізь дверцята, тигр підскочив до мене так навально, що мало не збив мене з ніг. Я присіла біля нього, як робила це колись у Вертловці, гладила його, а звір так терся головою об мої ноги, що розірвав мені панчохи. Він мружився від насолоди, коли я чухала йому шию, і кілька разів так ніжно «погладив» мене лапою, що я довго потім носила синці на плечах і спині.

Та найгірше було, коли я зібралася йти. Тассо підвівся й заступив вихід. Я відштовхувала його, вмовляла; нарешті він скорився й ліг. Директор, який весь час стежив за поведінкою тигра, швидко відчинив спускні дверцята, і я вислизнула з клітки. Тассо похнюпив голову, потім підніс її й підступив до гратів. Я ще раз на прощання погладила його й пообіцяла, що прийду знову.

Потім я змушена була докладно розповісти директорові всю Тассову історію.

Він усе занотував собі, бо таких випадків у його практиці ще не було.

Після мого візиту інтерес спеціалістів до нашого тигра значно підвищився. Ним зацікавилися наукові працівники Інституту зоології. Тассо став відомою «особою». Він тепер улюбленець всіх працівників зоопарку. Тассо надзвичайно лагідний і виявляє найбільшу прихильність до ветеринарного лікаря та директора зоопарку Борисова з Інституту зоології Академії наук.

Кілька разів Тассо навіть демонстрував сольні номери в державному цирку, але тільки як гастролер. Науковці так полюбили цього тигра, що вперто тримають його в зоопарку. Вони дбають, щоб Тассо якомога менше жив у клітці, і тому довіряють його лише Московському цирку, та й то не більше як на чотирнадцять днів. Після цього Тассо знову повертається до вольєри в зоопарку. Я була в Москві рік і щотижня приходила до тигра. Якось я познайомилася в зоопарку з відомим приборкувачем хижаків Борисом Едером. Він дуже зацікавився моїм тигром, тричі підходив до клітки, щоб познайомитися з Тассо, — а на четвертий раз зайшов разом зі мною. Тассо обнюхав його і, мабуть, тому, що приборкувач прийшов разом зі мною, не звертав на нього особливої уваги. Едер розмовляв і жартував з ним. Нарешті Тассо пустотливо загріб приборкувача лапою й сів навпроти нього. З того часу вони стали друзями.

Коли повернетесь до Москви, підіть подивіться на нашого Тассо й передайте йому сердечне вітання.

— З вами, Тамаро, я не побоявся б піти до нього і в клітку, — раптом промовив Олег і збентежено потер рукою лоба.

— Гляньте, який герой! — вигукнув Шульгін і голосно засміявся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася Тамара. — Не знаю, чи наважився б навіть шановний Федір Лаврентійович зайти в клітку тигра.

— Боронь боже! — скрикнув лісничий. — Я в принципі не довіряю жодній кішці!

— Сподіваюсь, ви не маєте на увазі жінок, — знову озвалася Тамара.

— Не маю, але згадайте старе російське прислів'я: «Курка не птиця, а жінка не людина». Ну, та не сердьтеся!

Ніхто з нас не відповів йому. Тільки згодом озвався Чижов:

— Тут можна було б проголосувати, але вже пізно. Навіть дуже пізно, а завтра на нас чекає нелегка дорога. Тому без ніякого голосування — спати!

Петро Андрійович казав правду — було вже далеко запівніч. Ми розійшлися по палатках і лягли відпочивати.

Вогнище догоряло, кидаючи на палатки миготливі тіні; собаки пильнували наш сон.

Ранкова побудка була незвичайна — хтось лизав мені обличчя. Це був собака Вірний, який виконував у нас обов'язки днювального, його хазяїн — Чижов стояв при вході до палатки й гукав:

— Снідати!

Ми з апетитом з'їли шашлик — соковиті шматочки баранячого м'яса, засмажені з цибулею на рожні, запили його чаєм, склали палатки й вирушили в путь.

Коні тюпали вузенькою стежкою, а собаки побігли в зарості і час від часу полохали там глухарів та рябчиків. Ми знали, що, маючи тонкий нюх, слух та зір, собаки не пропускають жодного птаха, на сліди якого натрапляють. Вони несподівано виринають перед дичиною, і застуканому зненацька птахові діватися нікуди. Він змушений злетіти, щоб не опинитися в зубах ворога. Здебільшого сполохані птахи сідають на дерево поблизу. Лайка біжить слідом, не зводячи з птаха очей, потім сідає під деревом і починає гавкати — кликати хазяїна. Глухар, тетерюк або рябчик сидить, прислухається й розглядає свого небезпечного ворога. На голос собаки приходить мисливець, і справу вирішує влучний постріл. Ми теж вирішили полювати. Зупинилися. Чижов, Олег і я розійшлися в різні сторони на голоси лайок.

За годину ми вполювали вісім рябчиків і чотирьох глухарів, а цього було цілком досить, щоб нагодувати сім голодних ротів.

Дорогою Олег розпитував, чи, бува, не живуть тут десь поблизу мисливці. Чижов відповів заперечливо. Проте Олег твердив, що вночі він бачив бліду заграву якогось вогнища.

— Це вам здалося, — запевнив його Чижов, — тут влітку й восени не зустрінете жодного мисливця. Нема чого їм тут робити. Глухарів, тетерюків, рябчиків, вальдшнепів та лісових куріпок в інших місцях набагато більше, ніж тут. Тільки взимку сюди іноді заходять мисливці, коли полюють на білок.

Та Олег наполягав на своєму. Коли ми повернулися до товаришів, Чижов спитав, чи вночі, бува, не помітив ще хтось чужого вогнища.

— Я помітила, — озвалася Тамара. — Тільки-но я лягла і раптом згадала, що забула біля вогнища ягдташ. Вийшла я по нього і бачу: на півдні миготять відблиски вогню. Так ніби хтось підклав у вогнище сухих гілок, а те гілля одразу ж спалахнуло.

— Дивно… — задумливо промовив Чижов. — Хто б це міг бути?

— І потім, — додав Старобор, — чому ці невідомі отаборилися десь віддаля, коли, напевне, бачили наше вогнище? Здається, наче хтось нас уникає… чорт знає, що за цим ховається.

— Дурниці, — загудів лісничий Шульгін. — Побачили світлячків на мочарах і здалося, що то вогнище. Я знаю тутешні околиці й можу підтвердити те, що сказав Петро