Читати книгу - "Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская"

Тут були машини, що перетворювали буйну енергію вітру на електричний струм. Крутився вертикальний вал від вітряка із шківом. З нього збігав блискучий пас, обертаючу другий — маленький шків від динамомашини та «інерційного» акумулятора, винайденого Анатолієм Сергійовичем.

Машини працювали — невтомні автомати, покірні його творчому задуму. Це було вже його минуле — оця вітроелектростанція, що живила радгосп. Вона здавалась тепер йому, винахідникові, дитячою іграшкою і все ж таки була дорога, як дорогі нам улюблені забавки нашого дитинства.

Він підійшов до вікна кабіни і глянув униз: радгосп сяяв огнями серед темних ланів, як квітучий оазис серед пустелі. Але ця «пустеля» жила. Змійкою вигиналися вогники — то йшли на нічну оранку колони тракторів.

Тоді погляд винахідника полинув у висоту — здавалося, він відшукував якусь зірку.

Але зовсім не зорі вабили його погляд. Вгорі, на висоті 500 метрів, горів яскравий зелений вогник на якомусь довгастому тілі. Можна було подумати, що це летить дирижабль, але вогник не рухався.

Це була модель останнього проекту винахідника — його радість, якою він був сповнений зараз.

Думки, турботи про вітростанцію знов опанували Катинського. Але раптом, поглянувши вниз, він розпізнав серед огнів рухливе око поїзда, що наближався з далечини.

Це був один з десятків поїздів, які проходили повз маленьку станцію, недалеко від радгоспу. А може, це і був саме той поїзд, якого він чекав сьогодні?

Катинський поквапливо глянув на годинник, було пів на першу. Інженер підвівся з місця і подався з башти вниз.

За кілька хвилин він уже був біля свого гаража і мчав на станцію на обтічному мотоциклеті, одній з численних премій за винахід.

Поїзд № 66 стояв на пероні — блискучий, урочистий, повний веселої публіки, що їхала з півдня, де весна вже буяла, п'янка й запашна.

— Только! Я тут…

З одного вагона, трохи кульгаючи, вийшов високий, сухорлявий чоловік років п'ятдесяти п'яти з англійською люлькою в зубах. Він був подібний до постаті з якої-небудь старовинної картини — смуглявий, красивий своєрідною красою літньої вже людини. Він обняв Анатолія Сергійовича, який був коли б не вдвоє менший за нього, а той засипав його запитаннями, схвильований, зраділий…

— Ну, як? Як вона, Гордію? Летить?

— Усе гаразд, малий, — сказав приїжджий, — завтра вона вилітає. Складання лебідки закінчують, цими днями її відправлять поїздом. Ну, а ти бачив наркома?

— Аякже, — відповів Катинський. — Була дружня розмова. Він прийняв мене, хоч, кажуть, хворий. Щось негаразд у нього з серцем. Отже, ми вирушаємо?

— Вирушаємо, друже, — підтвердив той, кого звали Гордієм. — І я думаю, що наші ВВЕС будуть добрим подарунком пустелі, хоч вони і не «надпотужні»… До речі, знаєш, закінчився монтаж вітростанції інженера Гасіна, тієї, що на Круглій Горі. Ти не заздриш його 60 000 кіловатам? По правді кажучи, я їм не дуже вірю. Але, можливо, це просто індивідуальна антипатія до прізвища Гасін.

— Чому це? — жваво запитав Катинський.

— О, це дурниці, — засміявся Гордій. — Це просто в мене був один неприємний знайомий з таким же прізвищем. Але то була стара людина, цей же Гасін, здається, ще молодий…

— Молодший за мене, — задумано відповів Катинський. — Мені показували цей проект: чотири трилопатеві колеса на башті. Звичайно, подробиці мені невідомі. Але я трохи знаю Гасіна і не дуже вірю в його принадні цифри.

На обличчі Катинського майнула тінь. Але зразу ж він байдуже махнув рукою:

— Ну, а коли йому пощастило… що ж, позмагаємось!

Він весело стріпнув хлоп'ячим чубом, що вибивався з-під шолома, і взяв Гордія під руку.

— Ну, поїхали!

Катинський посадив приїжджого в кабіну мотоцикла і дав повний хід. Вони вирвались у поля, окреслені різкою смугою лісу, по прекрасному брукованому шосе.

— Весною пахне, друже, — сказав приїжджий, нюхаючи повітря, як мисливець.

— … Весна, — повторював Анатолій Сергійович, — мої колишні учні несуть мені проліски. А яка там весна? Ах, знаєш, я вже не сплю ночами, думаючи про нашу мандрівку.

— О, — засміявся приїжджий, — я певний, що ти вже нічого не бачиш перед собою, крім нової ВВЕС. Ти лазиш по вітряках і ходиш по хаті, як тигр у клітці. І ти вмочаєш перо замість чорнильниці в сільницю… Ах, Только, треба бути витриманим, а ти й досі все такий же, мій любий!

Мотоцикл мчав до вогнів радгоспу. Раптом на дорозі виросла в світлі ліхтаря якась незграбна споруда. Це був сільський старий вітряк — одно з тих «страховищ», з якими, певно, бився ще славетний рицар Дон Кіхот Ламанчський.

— Дивись, — раптом здивувався приїжджий. — Чого це він такий прибраний?

Справді, на вітряку були вивішені якісь написи, а намисто з барвистих папірців квітчало «страховище», його крила, якими воно меланхолійно ворушило.

— А ти й не знаєш? Тут без тебе хтось згадав, що минає річниця тих подій… І молодь справила свято — свято спогадів. Шкода, тільки тебе й не було! Тепер ухвалили вважати млин за недоторканну пам'ятку революційної старовини.

— Важко! — сказав Гордій, і обличчя його пройняла теплінь. — Пам'ятаєш?

— Пам'ятаєш? — підхопив і Анатолій Сергійович…

І в уяві зринули спогади про давні події на млині…