Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Він фиркає, а я зі страхом дивлюсь вниз: терни починають шипіти, голосно, ніби мають щонайменше підсилювачі голосу. Відчувається, що вони розсерджені, роздратовані, розгнівані на нас. Аякже, зникли, так і не давши їм повечеряти нами.

Ми летимо у повній темряві. Не знаю, що там Сеер бачить і чи взагалі знає в який бік ми направляємось, але знаєте, якось питати його, чи він не заблукав не хочеться. Все-таки він демон, якогось там вищого рівня - по-перше, і по-друге, навіть якщо заблукає, то мені ж краще. Поживу трішки довше.

Яке все-таки несправедливе життя, так? Потрапила сюди з Дашкою, яка підбила піти до ворожки, і що? Маю померти. А от вона закохалась, добре, що взаємно, у брата імператора, який в тисячу разів добріший за нього, на щастя, встигла переспати з феєю, а тепер взагалі її відправили у палац, де служниці явно миють мою мадам у купальні. А я?.... А я лох, от що скажу. Знаю, принцеси не лаються, так і я принцеса не справжня. Потрапила в інший світ, стала затаврованою полонянкою, зі мною переспали, і це все одно не щасливий фінал. Всі втечі закінчуються однаково: Сеер мене знаходить. Та все-таки найобразливіше те, що секс не став тим важелем, який би схилив думки демона на мій бік. Ну що йому, шкода передумати? Ну невже я, така гарна, сильна, смілива, енергійна заслуговую на смерть? Невже десь так нагрішила, щоб весь цей світ провалився у пекло, що мене потрібно віддати у жертву м'ясоїдам, які полюблять молоді тіла?

Нарешті у цьому океані ночі я бачу світлу пляму, з жовтим відтінком. Ухх, яке полегшення відчуваю, неначе то вікна рідної квартири, а не багаття. Сеер змахує крилами, набирає ще більшу швидкість, наче мало й цього вітру, який нахабно пхає волосся до рота, та й саме волосся вже взагалі мало скуйовджене, а потім різко зупиняється важко приземлившись ногами на землю. Шаала тут же сплигує з демона, а от я….ніби заціпеніла. Хочу розжати руки, опустити ноги, але від страху, який мала б залишити позаду, не можу.

Напевно розуміння цього приходить зараз, усвідомлення, що якби не Демоняка клятий, то помирати мені під мертвою землею у компанії Кицюні, айши й Тернів.

– Ліліано, може ти вже злізеш? – Тихо питає.

– Я б із задоволенням, – уїдливо, – думаєш мені дуже подобається сидіти на всяких там козлах, але….не можу…

Дивно, як мій голос не втрачає сміливість патякати. А звучить так, ніби то я взагалі безстрашна дівчина і все мені під силу.

Сеер більше нічого не каже. Зате своїми гарячими пальцями торкається моїх, крижаних, й обережно відліплює їх, потім опускає на землю ноги, й мить притримує, щоб я не гепнулась.

– Оточити нас колом. Терни неподалік. Не знаю, чи дійдуть сюди на запах. – Накази сиплються один за одним воїнам, а я ніби зачарована, ну гаразд, взагалі-то як заморожена, стою в одній позі й не рухаюсь. Ноги то виявляється за час польоту затерпли.

– Знаєш, – несподівано для себе кажу, – найбільший плюс у твоєму світі — можливість політати. Це неймовірно.

Демоняка дивно на мене дивиться й криво усміхається, наче готовий зжерти прямо тут.

– Йди до повозки. Там відпочивай, моя жертва. Сьогодні ніяких наметів. – Так каже, наче натякає, що сексу не буде? Пффф! Не дуже й хотілося!

– На що натякаєш? – Ну не можу стримати свій язик. – На секс у наметі? А хто тобі взагалі б дозволив? – Обурення росте в мені, як сніжний пагорб. – Ти думаєш, що Бог у ліжку? Та такий же…

– Або ти закриваєш свого рота, Леля! Або, прямо зараз ти відправляєшся зі мною за повозку і там я показую тобі ще раз, хто таки той невідомий Бог у ліжку! Ясно?

–Ти погрожуєш мені сексом? – Сміюсь. – Ха! Ти останній з усіх з ким спатиму! Тим паче, що саме ти ведеш мене на смерть!

– Я не погрожую, – тон якось швидко змінюється на лінивий, – я констатую факт.

– Ах факт?

– Що, сильно хочеться, а попросити соромно? – Хмикає, ну й козел. Ні, козлище!

– Щоо-о-о-о?? Хочеться? Тебе? Пфф…. Не тіш себе такими думками Сеер. Я не та дівчинка, яка повзла від тебе у палаці, намагаючись втекти. Тепер я інша!

– Ти така сама, Леля. Точнісінько. Тільки з тією зміною, що тепер ти знаєш хто я, і зовсім, – робить два кроки до мене, тільки зараз помічаю, що вже притиснута його тілом до повозки. – Не боїшся мене, а навпаки, жадаєш!

– Я що, мазохістка якась, жадати свого ж ката? Це ти не тіш…

Договорити мені не дають. Губи Сеера впиваються в мої так швидко та нахабно, що від здивування швидко відкриваю рота впускаючи його язик пестити мій. Тремтіння проходиться тілом, ноги підгинаються у колінах, і через це доводиться вчепитись пальцями у руки демона. А він тільки тішиться цьому. Кладе гарячі долоні на талію і притискає до себе вибивши все повітря з грудей. І цілує. Так завзято, пристрасно, з натиском. Цілує, ніби востаннє. Ніби голодний. Від язика у моєму роті тіло плавиться, а пережитий страх відступає на другий план. Між ногами стає гаряче, лоно пам'ятає як це, приймати його член у себе і вибухати імпульсами насолоди. Тягуча важкість розливається у низу живота. В голові пульсує одне бажання: щоб взяв прямо тут. Щоб подарував найсолодші у світі пестливі дотики, щоб обдаровував тіло пристрастю і змусив хотіти його знову і знову.

Здоровий глузд, де ти, ауууу?

Я його втратила. Дурепа, правда? Тут навіть логікою не пахне. Я — майбутній труп, з його вини. І що роблю? Правильно, дозволяю користуватись собою. Навіть дурепою назвати мало, якщо чесно….
Пальці Сеера залишають на тілі сліди. І якось непомітно для усіх, сподіваюсь принаймні на це, ми опиняємось з іншого боку повозки. Демон притискає мене ближче до неї, задирає спідницю сукні до самої талії, й веде лінію по оголених ногах, від чого мій стогін сам собою рветься назовні. І я не стримую його, а навпаки, дозволяю вирватись, адже саме цю битву мені не виграти, якби не старалась.