Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

стає біла, мов смерть. Злякалася. Вона справді щось бачила, та ми змінили тему й допомогли їй забутися. За десять хвилин вона вже сміялася разом із нами, і що б там їй не привиділось, про нього забули. Та щойно ми дісталися до джерела й почали облаштовувати табір, дізналися, що троє чи четверо наших також бачили, як за нами щось стежить. Тоді всі й почали хвилюватися. У різний час і в різних місцях істоту помічали тричі. Коли ми зіставили історії, усі вони мали дещо спільне: істоту бачили на хребті зліва, і спочатку вона скидалася на людину, а тоді шугала в кущі, мов кіт.

— Ви думали, це хтось так жартує?

— Ну, так. Я вирішила, що Різ чи Алекс вдягнули костюми або ж між дерев ховається хтось із їхніх друзів. Та вони самі здавалися найскєптичніше налаштованими. Намагалися переконати Kepi й решту, що то ведмідь. Але всі наполягали, що як на ведмедя істота надто худа. За їхніми словами, вона нагадувала те, що Алекс зазнімкував на свій фотоапарат.

— Ви бачили його ще раз?

Елізабет дивиться на мене так зосереджено, ніби я поставив найдурніше у світі питання.

— Чи бачила я його ще раз? Трясця, бачила. Коли воно намагалося витягти мене з намету.

Розділ 54

Сутичка

— На той час, коли ми відкрили третій ящик пива, нерви дещо заспокоїлися, і ті, хто ходив до джерела, нарешті розійшлися по наметах. Щойно більшість із нас поснули, на вулиці почулася якась колотнеча. Кері, Джанет, Вівіан і я вирішили спати в одному наметі, позаяк довіряли хлопцям менше, аніж тому, що там, на нашу думку, могло повзати.

Одна з дівчат прокинулася, почувши, як розстібається блискавка намету. Спочатку їй здалося, що це хтось із нас або ж один із хлопців вирішив нас налякати, та щойно вона схопила ліхтар, хто б чи що б то не було, зникло. Трохи згодом Стейсі Кавана щось почула й закричала. Всі прокинулись.

Ми знову сиділи біля багаття й ділилися тим, хто що чув чи бачив. У половині наметів чули, як щось нишпорило навколо, і бачили рухливу тінь.

Ми зійшлися на тому, що то ведмідь або пума. Дівчата вирішили розселити хлопців по своїх наметах, щоб почуватися безпечніше. Це ідеально підійшло б під план Алекса й Різа, проте вони самі здавалися такими ж стурбованими, як і всі ми.

Я знала, що Скотт Кук не ставиться до дівчат так, як вважає решта, тож вирішила ділити намет із ним. Крім того, він був капітаном команди з боротьби, тож я почувалася в безпеці. Бідолашний Скотт.

— Що ви маєте на увазі?

— Я гадала, вам відома ця частина історії. Що ж, я сплю, підклавши під себе рюкзак, бо в наметі спекотно. Скотт сопе, скрутившись у кутку намету, з його «Вокмена» долинає Depeche Mode.

Спочатку мені здається, що я бачу сон. Чути звук, джерело якого я не можу ідентифікувати. Згодом я усвідомлюю, що це блискавка намету, яку дуже, дуже повільно розстібають. Мої очі заплющені, і я все ще напівдрімаю, як раптом щось торкається моєї ноги. Я вирішую, що це, певно, Скотт бешкетує. Думаю, проігнорую і побачу, як далеко він зайде. А тоді раптом щось хапає мене за щиколотку й витягає з намету.

З цими спогадами обличчя Елізабет оживає. Її тіло мимоволі рухається, відповідаючи на реакцію м’язової пам’яті.

— Я кричу й хапаю спальний мішок Скотта. Мене тягнуть із намету, і я намагаюся вхопитись за запону, та воно сильніше за мене, і я не втримуюсь. Перекочуюся на спину й бачу цю тінь... його. З намету вибігає Скотт і наскакує на цю істоту. Потім... потім, ох, трясця, воно на нього кидається. Пам’ятаю, як воно замахується і вдаряє Скотта. Тієї ж миті Різ вистрелив з пістолета, що мав із собою. Доти ніхто не знав, що він у нього є. Істота відпустила мене і втекла до лісу.

— Його поранили?

— Не знаю. А от Скотта, трясця, так. Його не тільки істота подерла, а ще й Різ примудрився зачепити його плече пострілом. Ось чому жодна з історій не була правдивою. Брати зброю до парку «Біверхед» було незаконно, а Різ і так мав за плечима кілька арештів. Жодна з ран не виявилася небезпечною для життя. Порізи були брудні, та нам вдалося достатньо його підлатати й довезти до лікарні в Ред-Гуку. Куля від пострілу пройшла неглибоко й могла зійти за ще один поріз. Ми домовилися приховати, що Різ вистрілив у Скотта, але, враховуючи, як багато нас було, незабаром про це знали всі. Втім, коли шериф запитав Скотта, що сталося, той заперечував, що в нього стріляли, тому така версія подій і стала офіційною.

— А що з монстром із Куґар-Крика?

— А що з ним? — знизує плечима Елізабет. — Усі, навіть дехто з нас, хто там був, упевнені, що ми все вигадуємо або просто понапивалися й зустріли пуму. Так у документах і записали. Якийсь час туди навідувались мисливці на біґфута, проте ми були останніми, хто бачив монстра з Куґар-Крика. Кількома місяцями пізніше, коли зникли ті каліфорнійські туристи, ніхто навіть не згадав про Куґарця.

— Туристи? Я нічого про це не чув.

— До того як ми пішли в похід, було принаймні двоє немісцевих, що пішли в ліс і не повернулися. Після нашого походу ще троє туристів, діти квітів[30] чи що, доїхали автостопом до Ред-Гука й пішли в гори. Їх також ніхто більше не бачив. У регіоні ніколи не заводили рапорти про зниклих безвісти. Здається, лісник ходив на пошуки. Та на цьому все й скінчилося.

Хоча я чула, що й інших — кількох людей, що приїхали шукати Куґарця, знову ж таки, немісцевих — більше ніколи не бачили. Та хтозна. У такому разі стоянка біля маршруту на гору мала би бути захаращена їхніми автомобілями. Правильно? Скоріше за все, це лише порожні балачки.

— Як ви гадаєте, що намагалось витягти вас із намету?

— Я б сказала, що людина, та воно не пахнуло й не поводилося по-людськи. У Скотта на грудях лишилися шрами від кігтів. Хоча невдовзі він почав усім розповідати, що на нас напала пума. Просто втомився доводити, що насправді сталося. Кілька років потому він загинув у автокатастрофі. Був п’яний. Бідолашний Скотт.

Якусь хвилину ми мовчимо, дивлячись у різні боки ґанку. Потім Елізабет повертається до