Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 156
Перейти на сторінку:
людей… з моїх солдатів треба якнайшвидше поховати вдома. Принаймні це я йому завинив. Принаймні стільки йому завинила Імперія.

Він відвернувся. Графиня різко ворухнулася.

— Лейтенанте, я… напишу рапорт, в якому в подробицях розпишу все про справу, — прошепотіла вона й додала голосніше, — всі… подробиці. Це не повинно погано скінчитися. Ваша рота…

— Моя рота — це моя справа, графине. Він катував цю дитину, а потім наплював на плащ і вийшов звідси живим, забравши плащ із собою. Що ти зробив би, тахґу, якби він не був твоїм племінником?

— Відірвав би йому голову, вартівниче. За ганьбу, яку він стягнув на мій дім, — вони зустрілися поглядами. Кеннет не сподівався знайти на обличчі володаря Винде’канна такого похмурого, первісного в своїй глибині жадання справедливості. — Я обіцяв його матері… — прошепотів він.

— Чи його кров стане між нами?

Здивування. Очі Аерисса стали дуже холодними.

— Я обіцяв, що не виступлю проти нього, а не що стану його захищати на кожному кроці. Особливо коли він намагається видерти мені трон з-під заду… У нього триста людей, — додав за мить.

— Знаю, — лейтенант кивнув і спустився до своїх солдатів. Вони мали поспішати.

* * *

Зібралися у відведених для постою кімнатах. Тіло хлопця забрали з собою, і ніхто не намагався їх зупинити. Коли виходили з головної зали, їх супроводжувала тиша. Та сором. Знак роти було зганьблено, а людина, яка це зробила, жила і малася добре. Після повернення до казарм їх буде засуджено та, найімовірніше, розпущено. Шоста рота припинить своє існування.

Кеннет стояв у центрі найбільшого приміщення й дивився, як вправляються його люди. Брали зброю, вдягали обладунки, пакували припаси в дорогу. Ніхто не дивився йому в очі. Ніхто взагалі на нього не дивився. Боягуз. Це слово висіло в повітрі, ліпилося до стін, наповнювало простір. Ніхто не промовив його вголос, але…

Він стиснув кулаки й тоді відчув рух. Андан. Великий десятник поволі йшов до нього, не тягнувся за зброєю, але це йому не було потрібно. Досить і того, що він скаже те, про що більшість думала.

— Пане лейтенанте… — Варгенн підійшов до нього перший. — Ми знаємо.

— Що ви знаєте, десятнику? — прохрипів він.

— Що інакше не можна було. Що цей бандит хотів нас… вас спровокувати, а якби ми взялися за зброю, пролилася б кров. Вони чекали цього, там, за дверима. Що тоді почалася б війна, а ніхто не хоче війни на західному кордоні. Не тепер. І ми знаємо, що це ви найбільше заплатите за все, що відбулося. Ви нас недооцінюєте, а цього не треба робити. До того ж, нам і самим не легше, — закінчив він тихо.

Коли підофіцер почав говорити, більшість солдат завмерли. За мить наче почали ворушитися швидше, і Кеннет упіймав кілька випадкових поглядів. Най тобі, Велерґорфе! Усі знали, га? Десятник був вартий своєї ваги в золоті.

— Добре! — гарикнув він. — А тепер стояти і слухати, що скаже вам ваш лейтенант!

Коли він скінчив і поставив питання, тридцять дев’ять чоловіків випросталися і відсалютували як один.

* * *

Бігли швидким трухцем, один за одним, стежиною такою вузькою, що двоє людей не зуміли б на ній розминутися. Старий шлях контрабандистів і бандитів скорочував їм дорогу на цілий день. Торішній сніг скрипів під ногами, дерева, що вчепилися в скелі, схилялися над ротою, коли та, як громадка духів, проходила повз них. Не було чути жодних звуків, крім ритмічного дихання й тихого побрязкування обладунків. Якби хтось побачив їх здалеку, то навряд чи зміг би сказати, кого він зустрів на стежині — людей чи з’яв.

Гірська Варта намагалася дізнаватися про всі шляхи в горах, і не тільки на території Імперії, а й поза її межами. Це завжди приносило свої плоди. Їм потрібно було дістатися до Ґавен’ле, міста, що лежало на південь від Рогу. По прямій замок та Ґавен’ле розділяла дистанція приблизно в сорок миль — у горах, навіть для вишколеного підрозділу після відпочинку, це було два дні інтенсивного маршу.

Банда мала пересікти долину Ґевенаг, прямуючи, найімовірніше, просто до Жалобного Проходу, що вів на південь. Урешті-решт, Жалобний Прохід був єдиним шляхом, яким така велика група могла пройти. Інші дороги нагадували ту, якою вони саме бігли — це були вузькі, вириті в скелях стежини, якими бандити йшли б кілька днів. Особливо якщо зважати на коней, яких вони тягли слідом за собою, та ще десять возів, про що Кеннет довідався, кинувши кілька монет конюху. Маючи триста людей і знаючи, що в долині не так багато військ, Навер Та’Клав міг не боятися збройного опору. Перетин самого Рогу зайняв би йому лише пару годин, а дорогою вони могли встигнути підпалити кілька хат або, якби щастя їм сприяло, пограбувати якихось купців. Саме так він і будував свою легенду, збільшуючи кількість симпатиків і приваблюючи в банду добровольців. Молодий аристократ-вигнанець кидає виклик Гірській Варті в замку тахґа, а коли боягузливі пахолки Імперії не відповідають, він проходить зі зброєю через їхні землі, грабує й палить, а потім шаліє на великому святі. Таку розповідь люди Навера принесуть до Ґавен’ле, і такою вона піде в світ. Там не буде ані слова про бідну дитину, закатовану на смерть, та про обіцянку дядька, яка оберігала голову бандита.

Кеннет озирнувся на ноші, на яких лежало тіло, завинуте у військовий плащ. Його вони забрали із собою. Певні справи — важливі.

* * *

Бургомістр Арбердена прокинувся від калатання у двері. Відразу підхопився з ліжка. У такий час це був поганий знак. Якщо слуга будив його за дві години до світанку, щось мало статися.

— Увійди.

Слуга навшпиньки всунувся до спальні.

— Пане, прибув офіцер.

— Який офіцер?

— Вартівник. З тієї роти, яка пішла до Винде’канна…

Під бургомістром аж підігнулися ноги. Посольство. Невдалі перемовини. Війна.

— Введи його, негайно! І відішли когось до райців. Нехай їх розбудять і пришлють до мене.

Слуга зникнув за дверима, ледь не зіткнувшись із солдатом, що саме заходив. Бургомістр пам’ятав його: рудий, з короткою бородою. Маломовний.

— Що з послами? — запитав бургомістр, перш ніж вартівник устиг переступити поріг.

— Цілі й здорові, — у голосі прибульця відчувалася безбережна втома. — Буде мир і торгівля. Не війна. Принаймні це обіцялося, коли ми опівночі покидали замок.

Якусь мить бургомістру зайняло зрозуміння останньої фрази. Опівночі? Чотири години тому? Вони пройшли двадцять миль вночі, по горах, за чотири години? Хто ці солдати? І що їх так

1 ... 54 55 56 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"