Читати книгу - "Якщо кров тече"

Бачиш, що я маю на увазі, коли кажу про силу добра, Ралфе? Ден Белл рухався мені назустріч, і я рухалася назустріч йому ще до того, як узагалі дізналася про його існування.

«Запиши телефони Лібермана, робочий і мобільний, — сказав доктор Мортон. — Він вирішить, чи давати тобі контакти його пацієнта, чи ні». А тоді він спитав, чи нема і в мене якихось тривог з приводу вибуху в пенсильванській школі, які могли б мати стосунок до того, що ми обговорювали під час терапії. Тут він лестив собі, бо ніякого обговорення не було: я розповідала, Мортон слухав. Я подякувала йому за те, що він подзвонив, але не відповіла на питання. Мабуть, ще сердилася на нього за те, що він так довго чекав, перш ніж подзвонити.

[Чути зітхання]

Насправді, без «мабуть». Мені ще треба працювати над своїм гнівом.

Мені скоро доведеться спинитись, але ще трошки — і я розкажу тобі про все, що маю наразі. Я подзвонила Ліберману на мобільний, бо вже був вечір. Назвалася Керолін Г. й попросила в нього ім’я і телефон його пацієнта. Він дав мені їх, але неохоче.

Він сказав: «Містер Белл прагне поговорити з вами, і після серйозних роздумів я вирішив погодитися. Він уже дуже літній, а це щось на кшталт його останнього бажання. Хоч мушу додати, що, крім одержимості так званим “психічним вампіром”, він не страждає від ані найменшого когнітивного спаду, котрий часто спостерігається в літніх».

Тут я згадала про дядька Генрі, в якого Альцгеймер, Ралфе. Минулих вихідних нам довелося перевезти його під нагляд. Мені дуже сумно, коли я про це думаю.

Ліберман сказав, що Беллові дев’яносто один і що йому було дуже важко прийти на минулий сеанс, навіть з допомогою онука. Він сказав, що містер Белл страждає на численні фізичні недуги, з яких найгірша — хронічна серцева недостатність. Сказав, що за інших обставин тривожився б, що розмова зі мною посилить Беллову невротичну одержимість і заплямує решту його в усьому іншому плідного та продуктивного життя, але, врахувавши вік і стан здоров’я містера Белла, він уже не вважав, що це серйозна проблема.

Ралфе, можливо, це упередження з мого боку, але доктор Ліберман здався мені зарозумілим. Та наприкінці розмови він сказав дещо, що зворушило мене й запало в душу. Він сказав: «Це старий дід, дуже наляканий. Спробуйте не налякати його ще більше».

Не знаю, чи зможу, Ралфе. Я й сама налякана.

[Пауза]

Народ прибуває, і мені треба йти до виходу на посадку, але я швиденько. Я подзвонила містеру Беллу й назвалася Керолін Г. Він спитав, як мене звуть насправді. То був мій Рубікон, Ралфе, і я його перейшла. Сказала, що я Голлі Ґібні, і спитала, чи можна приїхати до нього й зустрітися. Він сказав: «Якщо це стосується вибуху в школі й тієї істоти, що називає себе Ондовскі, то приїздіть якнайшвидше».

7

Пересівши в Бостоні, Голлі прибуває в аеропорт Портленда незадовго до обіду. Вона селиться в «Ембасі Сьютс» і набирає номер Дена Белла. Телефон дзвонить разів п’ять, досить довго, щоб Голлі задумалася, чи старий не помер уночі й не залишив її питання про Чарльза Ондовскі на прізвисько Чет без відповіді. Якщо в літнього добродія взагалі є якісь відповіді.

Вона вже збирається завершити виклик, коли якийсь чоловік відповідає. Не Ден Белл, молодший.

— Алло?

— Це Голлі, — каже вона. — Голлі Ґібні. Я думала, коли…

— О, міс Ґібні. Можете приїхати зараз. Дідусь доб­ре почувається. По правді, після розмови з вами він проспав усю ніч, а я вже й не пам’ятаю, коли таке було минулого разу. У вас є адреса?

— Лафаєт-стріт, 19.

— Правильно. Я Бред Белл. Ви скоро приїдете?

— Щойно знайду «убер».

«І сендвіч, — думає вона. — Сендвіч би теж став у пригоді».

8

Коли вона сідає на заднє сидіння «убера», в неї дзвонить телефон. Це Джером, хоче знати, де вона, і що робить, і чи може він допомогти. Голлі каже, що їй шкода, але це по-справжньому особисте. Вона розповість пізніше, якщо зможе.

— Щось із дядьком Генрі? — питає він. — Ти вивчаєш якийсь інший варіант лікування? Так думає Піт.

— Ні, не дядько Генрі.

«Інший старий», — думає вона. Такий, що може бути при повному розумі, а може й не бути.

— Джероме, я справді не можу про це говорити.

— Добре. Аби з тобою все було гаразд.

Вона розуміє, що це насправді питання, і вважає, що він має право його ставити, тому що пам’ятає час, коли з нею не все було добре.

— Все гаразд. — І щоб довести, що вона ще не погубила клепки: — Не забудь сказати Барбарі щодо тих фільмів про приватних детективів.

— Я вже, — говорить він.

— Скажи, що вона, можливо, не зможе використати їх у доповіді, але вони дадуть цінне підґрунтя. — Голлі змовкає й усміхається. — А ще вони просто цікаві.

— Я передам. А ти впевнена, що тобі…

— Так, — каже вона, але, закінчивши дзвінок, думає про людину — істоту, — якій вони з Ралфом протистояли в тій печері, і здригається. Ледве витримує лише думку про знищене страхіття, а коли на світі існує ще одне, то як вона може боротися з ним сама?

9

Безперечно, Ден Белл не буде з нею в цьому протистоянні, бо важить аж сорок кілограмів і сидить в інвалідному візку, обладнаному збоку кисневим балоном. Тінь, а не людина, з майже геть лисою головою й темно-фіолетовими смугами під ясними, але виснаженими очима. Вони з онуком живуть у хорошому старому будинку з пісковику, повному хороших старих меблів. Вітальня простора; штори розсунуті, щоб впускати холодне грудневе проміння. Але запах, що чується під освіжувачем повітря («Свіжа білизна» від «Ґлейд», якщо вона не помиляється), неминуче нагадує їй про вперті й непереборні запахи, які ширяли у вестибюлі Центру догляду «Пишні пагорби»: гірчична мазь, диклофенак, тальк, сеча, близький кінець життя.

До Белла її проводить онук, чоловік близько сорока років, чий одяг і манери здаються примітно старомодними, майже придворно-вишуканими. Коридор прикрашають шість рисунків олівцем — повні порт­рети чотирьох чоловіків і двох жінок, усі хороші, й усі, безперечно, належать одній руці. Вони здаються їй дивним знайомством з домом, бо більшість зобра­жених виглядають доволі неприємно. Над каміном у вітальні, в якому розпалили невеликий затишний вогник, висить набагато більша картина. Це вже олія, і на ній зображена прекрасна юна жінка з веселими чорними очима.

— Моя дружина, — каже Белл тріснутим голосом. — Багато років як померла — я за нею так сумую. Ласкаво просимо до нашого дому, міс Ґібні.

Він котить до неї візка й сопе від зусилля, але коли онук ступає вперед, щоб допомогти, Белл відмахується. Він простягає їй руку, котру артрит зробив схожою на різьблену з плавника скульптуру. Вона обережно потискає її.

— Ви обідали? — питає Бред Белл.

— Так, — каже Голлі.

Похапцем заковтнула сендвіч із куркою та салатом під час