Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Не бажаєте чаю або кави? О, а ще в нас є випічка з «Двох гладких котів». Вона прекрасна.

— Було б чудово випити чаю, — каже Голлі. — Без кофеїну, якщо у вас є. І я б охоче з’їла якоїсь випічки.

— А мені чаю і складеника з варенням, — каже старий. — Яблучним або чорничним, все одно. Тільки справжнього чаю.

— Один момент, — каже Бред і залишає їх.

Ден Белл негайно схиляється вперед, прикипає очима до Голлі й каже тихим змовницьким голосом:

— Розумієте, Бред страшенний ґей.

— О, — каже Голлі.

Вона не може придумати, що сказати, окрім «Я так і подумала», але це здається неввічливим.

— Страшенний. Але й геній. Він допомагає мені в пошуках. Я міг бути певний і був певний, але саме Бред знайшов докази. — Він махає до неї пальцем, позначаючи кожен склад: — Не-за-пе-реч-ні!

Голлі киває і сідає в чимале крісло, коліна стиснуті, сумка на них зверху. Вона починає думати, що Белл справді в полоні невротичних фантазій, а вона женеться за тінню. Це її не дратує і не спантеличує — навпаки, сповнює полегшенням. Бо якщо йому ввижається, то і їй, певно, теж.

— Розкажіть про ваше створіння, — каже Ден, схилившись уперед ще сильніше. — Доктор Мортон у своїй статті називає його аутсайдером.

Ясні виснажені очі так і не відірвалися від неї. Голлі спадає на думку гриф з мультфільму, що сидить на гілці дерева.

Хоча для Голлі колись було б важко не робити того, що просять люди, — майже неможливо, — вона хитає головою.

Він розчаровано відхиляється назад.

— Ні?

— Ви вже знаєте більшу частину моєї історії зі статті доктора Мортона в психіатричному щоквартальнику і з відео, які могли бачити в інтернеті. Я приїхала почути вашу історію. Ви назвали Ондовскі «тією істотою». Я хочу знати, чому ви так упевнені, що він аутсайдер.

— Це хороша назва для нього — «аутсайдер». Дуже хороша. — Белл вирівнює носову канюлю, котра зсунулася набік. — Дуже хороша назва. Я розкажу вам за чаєм і випічкою. Посидимо нагорі, в Бредовій ро­бочій кімнаті. Я розкажу вам усе. Ви переконаєтеся. О так.

— Бред…

— Бред усе знає, — каже Ден, заспокійливо махнувши тією рукою з різьбленого плавника. — Хоч і ґей, а він хороший хлопчик.

Голлі встигає подумати, що коли людині за дев’я­носто, то й чоловіки, старші від Бреда Белла на два­дцять років, мають здаватися хлопчиками.

— Та й розумний теж. І ви не мусите розказувати мені свою історію, якщо не бажаєте, хоч я радо послухав би, якби ви заповнили певні пропуски, що мене цікавлять. Але перш ніж я розповім, що знаю, наполягаю, щоб ви розповіли, чому почали підозрювати Ондовскі.

Це логічна умова, і вона коротко викладає йому свою логіку… яка вже є.

— Найбільше це через маленьку латку волосся коло рота — вона не давала мені спокою, — закінчує Голлі. — Він ніби був наліпив штучні вуса і так сильно квапився, що не здер їх повністю. Але якщо він міг змінити всю фізичну зовнішність, то нащо йому взагалі штучні вуса?

Белл відмахується від цього рукою.

— А у вашого аутсайдера було волосся на обличчі?

Голлі насуплюється і думає. У першої людини, якою прикидався аутсайдер (з тих, що вона знає), санітара на ім’я Гіт Голмз, не було. У другого теж не було ані вусів, ані бороди. У третьої мішені була борідка, але коли Голлі й Ралф стали проти нього в техаській печері, перетворення ще не закінчилося.

— Наче ні. Що ви хочете сказати?

— Мені здається, вони не здатні відростити волосся на обличчі, — каже Ден Белл. — Думаю, коли б ви поба­чили аутсайдера голим… я так розумію, що не бачили?

— Ні, — каже Голлі, а тоді не може стриматися: — Фу.

Ден усміхається.

— Якби таки довелося, то думаю, що ви б не побачили й волосся на лобку. І чисті пахви.

— У тої істоти з моєї печери було волосся на голові. Як і в Ондовскі. Як і у Джорджа.

— Якого Джорджа?

— Я так називаю чоловіка, який доставив посилку з бомбою до школи імені Макріді.

— Джордж. Гм, розумію. — Ден ніби роздумує над цим хвильку. У куточках його губ оживає усмішка. Тоді зникає. — Але ж волосся на голові — це інше? У дітей волосся на голові росте задовго до перехідного віку. Деякі вже народжуються з волоссям на голові.

Голлі розуміє логіку і сподівається, що це справді логіка, а не ще одна грань маячні діда.

— Є й інші речі, які підривник — нехай буде Джордж — не може змінити так, як фізичну зовнішність, — каже Ден. — Він мусив одягнути фальшиву уніформу й фальшиві окуляри. Мусив мати фальшивий фургон і фальшивий сканер посилок. Мусив мати фальшиві вуса.

— Брови Ондовскі теж можуть бути фальшиві, — каже Бред, заносячи тацю. На ній стоять дві чашки чаю і тарілка з купкою складеників. — А може, й ні. Я роздивлявся його фото, доки мені очі ледь не вилізли з орбіт. Думаю, він міг розжитися імплантами й нормалізувати те, що інакше було б просто пушком. Як у немовлят брови схожі на пушок.

Він схиляється до кавового столика, щоб поставити тацю.

— Ні, ні, до твоєї робочої кімнати, — каже Ден. — Настав час виступати. Міс Ґібні — Голлі — ви мене не підштовхнете? Я добряче втомився.

— Звісно.

Вони проминають офіційну на вигляд їдальню і схожу на печеру кухню. У кінці коридору показується стілець-ліфт, котрий їздить на другий поверх сталевою рейкою. Голлі сподівається, що він більш надійний, ніж у Фредерік-білдинг.

— Бред встановив його, коли я перестав ходити ногами, — каже Ден.

Бред передає Голлі тацю й з тренованою легкістю пересаджує старого на стілець-ліфт. Ден натискає кнопку й починає підійматися. Бред знову бере тацю, і вони з Голлі йдуть поруч зі стільцем, що рухається повільно, але впевнено.

— У вас дуже приємний будинок, — каже Голлі.

«Мабуть, дорогий», — чіпляється не сказаний уголос висновок.

Одначе Ден читає її думки.

— Дід. Паперові й целюлозні фабрики.

І тоді у Голлі клацає в голові. Підсобна комірка в «Що впало, те пропало» забита папером для принтерів компанії «Белл». Ден бачить її обличчя і всміхається.

— Так, правильно, «Паперові вироби Белла», тепер частина міжнародного конгломерату, який зберіг стару назву. До 1920-х мій дід володів фабриками по всьому західному Мейну: у Льюїстоні, Лісбон-Фолз, Джеї, Мекенік-Фолз. Усе це зараз розсипалось або перетворилося на супермаркети. Він втратив більшу частину статку під час обвалу в 29-му і подальшої Депресії. Того року народився я. Моєму батькові й мені не випала дольче віта, нам доводилося заробляти на своє пиво з горішками. Але ми спромоглися зберегти будинок.

На другому поверсі Бред пересаджує Дена до іншого візка й підключає його до іншого кисневого балона. Цей поверх ніби складається з однієї великої кімнати, до якої грудневому сонцю заглядати заборонено. Вікна закриті щільними шторами. На двох робочих столах стоять чотири комп’ютери, а ще в кімнаті кілька ігрових приставок, які видаються Голлі сучасними, безліч звукового обладнання і велетенський плаский телевізор. На стінах висять кілька динаміків. Ще два стоять обабіч телевізора.

— Постав тацю, Бреде, поки все не розлив.

Столик, на