Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Покохай мене, Стефанія Лін 📚 - Українською

Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покохай мене" автора Стефанія Лін. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 59
Перейти на сторінку:

Проходжу по коридору й зазираю на кухню. Дірявий лінолеум став виглядати гірше, або мені здається. На столі пляшки з-під горілки. Йду далі, в кімнаті дідуся нікого, а коли зазираю у свою, завмираю: Юрій Лебідь спить на моєму ліжку. На підлозі теж пляшки, багато, на столі цигарки, які гасили прямо в його стільницю. Сморід страшенний. 

Спершу виникає бажання піти. Не будити звіра — ця правда з дитинства відома. Але я більше не та налякана дівчинка з якої познущалися. Не та, яку били. Я інша. З того ламаного чим була утворилася Сабріна Іскра. Справжня, загартована, хоч душа досі стікає кров'ю, бо рани не затягуються, а я далі ліплю на них пластир. Йду до вікна та відкриваю його, щоб вийшов сморід. Тоді беру якийсь шмат тканини, здається, то футболка Лебедя й розмахнувшись, бʼю по тілу чоловіка. Здригається, очі миттю розплющує, шоковано на мене дивиться.

— Сабріно? — з подивом питає.

Варто почути його голос лють спалахує в тілі чимось гарячим. Навіть відчуваю її, так, немов вона частка мене самої.

— Я. Що ти тут забув? — грубо питаю.

Лебідь сідає, запускає руки у волосся, тріпоче рідкі пасма. То на мене поглядає, то на пляшки, що по підлозі розкидані. 

— А ти? 

Фиркаю. Злісно, бажаючи ще раз вдарити його.

— Це моя квартира.

Сміх рветься з грудей Лебедя. Мутними очима на мене дивиться.

— Твоя? Сабріно, не сміши батька.

Закочую роздратовано очі.

— Ти мені не батько. 

Встає. Інтуїтивно крок назад роблю. Тіло реагує швидше, ніж мозок. Змушую себе застигнути на місці й більше не відступати. Нехай не думає, що досі боюся його. 

— Припини, донечко, — якось хижо звучить. Запах перегару торкається носа, одразу кривлюся. Він помічає це. — Ти моя донька. Чув, у столиці живеш тепер. 

— Грошей хочеш? — уїдливо. — Вибач, не буде їх. — ціджу крізь зуби. — А знаєш чому? 

Замовкаю, Лебідь дивиться запитально, а мені хочеться згадати йому усе. Пригадати кожний день сповнений болю, кожну ситуацію, коли він ранив мене, маму, дідуся і бабусю. Хочеться, щоб йому боліло теж. А ще, повернутися у минуле і не рятувати його тоді, на вулиці. 

— Ти мені не рідний, я знаю. — викарбовую. 

Юрій сміється.

— Хто сказав? Я виховав тебе! Піклувався! 

— Ти? — тепер моя черга сміятися. — Ти бив мене! Вимагав щось! А твій друг зґвалтував у дитинстві! Ти п'янчуга, тиран, звір! Я ненавиджу тебе! — сичу. 

— Ти сама винна. То були жарти, Сабріно. Я виховував тебе так, тепер глянь ким стала, хіба погане щось робив? — найжахливіше, що він каже це відверто, наче сам вірить. — Ніхто тебе не ґвалтував, не бреши. 

Гнів вибухає у тілі, раз за разом. Важко і швидко дихаю. Не має значення вірить чи ні, це вже мало торкається серця. 

— Я кричала, — чітко промовляю, — поки ти п'яний спав. Кричала, поки він торкався мене. Плакала. Благала зупинитись. А ти просто спав. І це не найгірший твій вчинок,  ти знаєш! Ти мерзота, ось і все. 

Лебідь хитає головою. В очі дивиться якось…страшно. Чи дах зриває, чи алкоголь бурлить у його крові, він кидається на мене. Хапає за волосся, падаю. Тягне на ліжко й по обличчю б'є. Намагаюся прикритися, але марно. Синець буде. Знову. 

— Хочеш правди, доню? — уїдливо ричить, зверху нависає й за руки тримає. — Ми мали зробити це разом, я просто вимкнувся. 

Мені бридко. Боляче. Усвідомлення слів Лебедя б'ють у голові набатом. Подібного точно не очікувала. Виходить, окрім ненависті, він дав познущатися з мене. Хотів і сам таким чином, але випив більше… 

— Тільки спробуй, — сичу. — Я власними руками ніж тобі засаджу у бридкий орган! 

Схиляється наді мною, надто близько, відчуваю сморід від його тіла.

— А що ти мені зробиш? Твій захисник поїхав. Гроші мої чесно зароблені тобі віддавав! Я працюю на нього безплатно і піти не можу! — кричить. — Відробиш! Все одно не рідна! Навіть гріхом не вважається! 

Лізе до пояса джинсів. Кричу. Намагаюся вирватися, мені щастить, Юрій п'яний досі, не здатен контролювати власне тіло. Відштовхую його і скочуюся з ліжка. Не встигаю піднятися. Хапає за ногу й тягне по підлозі у коридор. Брикаюся, кричу ще, погрожую, а він чхав. До кухні волочить тіло, а там ніж бере. Тоді я замовкаю. Тоді з горла тільки хрип виривається. 

— Знімай штани, Сабріно. 

— Ніколи, — швидко-швидко дихаю. — Краще здохну, ніж дам себе торкнутися. 

Жахлива посмішка огидним вигином рота Лебедя торкається. 

— Як забажаєш. Приєднаєшся до мамусі! 

 

1 ... 55 56 57 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покохай мене, Стефанія Лін"