Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проходжу по коридору й зазираю на кухню. Дірявий лінолеум став виглядати гірше, або мені здається. На столі пляшки з-під горілки. Йду далі, в кімнаті дідуся нікого, а коли зазираю у свою, завмираю: Юрій Лебідь спить на моєму ліжку. На підлозі теж пляшки, багато, на столі цигарки, які гасили прямо в його стільницю. Сморід страшенний.
Спершу виникає бажання піти. Не будити звіра — ця правда з дитинства відома. Але я більше не та налякана дівчинка з якої познущалися. Не та, яку били. Я інша. З того ламаного чим була утворилася Сабріна Іскра. Справжня, загартована, хоч душа досі стікає кров'ю, бо рани не затягуються, а я далі ліплю на них пластир. Йду до вікна та відкриваю його, щоб вийшов сморід. Тоді беру якийсь шмат тканини, здається, то футболка Лебедя й розмахнувшись, бʼю по тілу чоловіка. Здригається, очі миттю розплющує, шоковано на мене дивиться.
— Сабріно? — з подивом питає.
Варто почути його голос лють спалахує в тілі чимось гарячим. Навіть відчуваю її, так, немов вона частка мене самої.
— Я. Що ти тут забув? — грубо питаю.
Лебідь сідає, запускає руки у волосся, тріпоче рідкі пасма. То на мене поглядає, то на пляшки, що по підлозі розкидані.
— А ти?
Фиркаю. Злісно, бажаючи ще раз вдарити його.
— Це моя квартира.
Сміх рветься з грудей Лебедя. Мутними очима на мене дивиться.
— Твоя? Сабріно, не сміши батька.
Закочую роздратовано очі.
— Ти мені не батько.
Встає. Інтуїтивно крок назад роблю. Тіло реагує швидше, ніж мозок. Змушую себе застигнути на місці й більше не відступати. Нехай не думає, що досі боюся його.
— Припини, донечко, — якось хижо звучить. Запах перегару торкається носа, одразу кривлюся. Він помічає це. — Ти моя донька. Чув, у столиці живеш тепер.
— Грошей хочеш? — уїдливо. — Вибач, не буде їх. — ціджу крізь зуби. — А знаєш чому?
Замовкаю, Лебідь дивиться запитально, а мені хочеться згадати йому усе. Пригадати кожний день сповнений болю, кожну ситуацію, коли він ранив мене, маму, дідуся і бабусю. Хочеться, щоб йому боліло теж. А ще, повернутися у минуле і не рятувати його тоді, на вулиці.
— Ти мені не рідний, я знаю. — викарбовую.
Юрій сміється.
— Хто сказав? Я виховав тебе! Піклувався!
— Ти? — тепер моя черга сміятися. — Ти бив мене! Вимагав щось! А твій друг зґвалтував у дитинстві! Ти п'янчуга, тиран, звір! Я ненавиджу тебе! — сичу.
— Ти сама винна. То були жарти, Сабріно. Я виховував тебе так, тепер глянь ким стала, хіба погане щось робив? — найжахливіше, що він каже це відверто, наче сам вірить. — Ніхто тебе не ґвалтував, не бреши.
Гнів вибухає у тілі, раз за разом. Важко і швидко дихаю. Не має значення вірить чи ні, це вже мало торкається серця.
— Я кричала, — чітко промовляю, — поки ти п'яний спав. Кричала, поки він торкався мене. Плакала. Благала зупинитись. А ти просто спав. І це не найгірший твій вчинок, ти знаєш! Ти мерзота, ось і все.
Лебідь хитає головою. В очі дивиться якось…страшно. Чи дах зриває, чи алкоголь бурлить у його крові, він кидається на мене. Хапає за волосся, падаю. Тягне на ліжко й по обличчю б'є. Намагаюся прикритися, але марно. Синець буде. Знову.
— Хочеш правди, доню? — уїдливо ричить, зверху нависає й за руки тримає. — Ми мали зробити це разом, я просто вимкнувся.
Мені бридко. Боляче. Усвідомлення слів Лебедя б'ють у голові набатом. Подібного точно не очікувала. Виходить, окрім ненависті, він дав познущатися з мене. Хотів і сам таким чином, але випив більше…
— Тільки спробуй, — сичу. — Я власними руками ніж тобі засаджу у бридкий орган!
Схиляється наді мною, надто близько, відчуваю сморід від його тіла.
— А що ти мені зробиш? Твій захисник поїхав. Гроші мої чесно зароблені тобі віддавав! Я працюю на нього безплатно і піти не можу! — кричить. — Відробиш! Все одно не рідна! Навіть гріхом не вважається!
Лізе до пояса джинсів. Кричу. Намагаюся вирватися, мені щастить, Юрій п'яний досі, не здатен контролювати власне тіло. Відштовхую його і скочуюся з ліжка. Не встигаю піднятися. Хапає за ногу й тягне по підлозі у коридор. Брикаюся, кричу ще, погрожую, а він чхав. До кухні волочить тіло, а там ніж бере. Тоді я замовкаю. Тоді з горла тільки хрип виривається.
— Знімай штани, Сабріно.
— Ніколи, — швидко-швидко дихаю. — Краще здохну, ніж дам себе торкнутися.
Жахлива посмішка огидним вигином рота Лебедя торкається.
— Як забажаєш. Приєднаєшся до мамусі!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.