Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Покохай мене, Стефанія Лін 📚 - Українською

Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покохай мене" автора Стефанія Лін. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59
Перейти на сторінку:
Епілог

Ненависть випалює. Ненависть пожирає. Ненависть загартовує. Ненависть стирає минуле і майбутнє. Залишаєшся ти та ненависть. Ви дихаєте в унісон. Ваші серця б'ються в унісон. Ваші спільні бажання кричать знищити те, що зараз викликає страх. Випалити. Викарбувати силою на кістках.  Я не збираюся здаватися. Не планую давати мерзенному покидьку торкнутися мене. Він хотів скоїти це ще, коли малою була… просто вимкнувся, бо випив зайвого. Він тварюка, а тварюк потрібно знищувати! 

Лебідь сідає на мене зверху. Ніж прикладає до шиї. Не тисне лезом, лякає просто. Я це чітко бачу у його очах. Він надто слабкий, щоб вбити, все на що спроможний — лізти у трусики незахищених жінок, принижувати їх й таким чином виправдовувати власну слабкість. А я…. Я розлючена. Розпечена настільки, що готова на все. Але мого тіла більше ніхто не торкнеться. Більше ніхто ніколи не зробить те, що зробили колись. 

Хриплю. З ненавистю. А потім усміхаюся. Лебідь розгублюється. Не очікував. Схилившись до мого обличчя, шипить, змушуючи задихатися від запаху спиртного:

— Чого смієшся? Думаєш, врятує хтось? 

Гнів змішується з ненавистю у вибуховий коктейль. Досить мене рятувати. Досить бути слабкою й опору шукати. Я сама собі стрижень. Сама собі стіна. Сама собі опора. 

— Ні. Просто бачу як ти подихаєш у власному тілі. Гниєш. — сухо відрізаю. 

Лебідь тисне лезом. Злиться. Його дратує, що я не боюся. І в цьому його помилка. Він настільки недооцінює, що навіть руки мої не тримає. Гадає, померти боюся? В мені стільки разів помирало усе, що я давно нежива. Яка різниця, що можу померти ще раз? Витягую руки й непомітно лізу до його стегон. Бридко. Жахливо бридко торкатися того, що він носить з гордістю, але я рятую себе. Стискаю чоловічі органи пальцями. Сильно. Випускаючи усю ненависть. Лебідь кричить. Намагається тепер він вирватися, але я тримаю і стискаю сильніше. Гарчу, відчуваючи бажану перемогу. Лебідь злазить з мене та я не відпускаю. Ніж випадає з його рук, під стіл летить. Совається, на сідниці падає, волає, що я божевільна. Можливо він правий. Ймовірно, втратила геть розум піддавшись емоціям, але так правильно — знаю точно. В якусь мить Юрій починає просто хрипіти, кричати йому несила. Мені весело. Добре. 

— Це помста за маму, бабусю, дідуся. Тобі болить? — холодно запитую і продовжую стискати пальцями те, що ненавиджу. — А їм боліло утричі сильніше. Ти бив маму. Бабусю довів. Дідуся! 

— Пусти! — хрипить. 

— Ні, — з насолодою всміхаюся. — Ти хотів мого тіла? Я торкаюся тебе, подобається?

— Ні! — верещить. 

Усміхаюся. 

— А мені дуже! 

Гучний грюкіт у двері, а потім звук кроків, несподіваним шумом вривається у квартиру. Спершу не розумію, побачивши поліціянтів у формі, усвідомлюю — хтось викликав їх. Мабуть, крики Лебедя почули. Он як… Коли кричала мама, коли він її бив, ніхто не прийшов. Коли з мене знущалися, а я кричала так голосно як могла, ніхто не викликав слуг народу. А цього разу викликали… Навіть смішно стає.

— Відпустіть його! — наказує один з полісменів. 

Дивлюся на хлопця у чорній формі. Поруч з ним дівчина і ще один хлопець. Зброю дістали, на мене поглядають ніби я тут  головна злочинниця. Повільно відводжу руку від Лебедя. Той миттю скручується у позу ембріона й ридає, проте поміж цим сипле прокляттями. 

Встаю з підлоги й мовчки дивлюся на поліціянтів. Вони не розуміють. І не можуть зрозуміти. 

— Він був у моїй квартирі. Я приїхала, а він тут. З ножем напав, — скошую погляд на стіл. Полісмен дивиться туди ж. — Потім кинувся, сказав штани знімати. Я не мала іншого вибору. Захищалася. 

Дівчина кривиться. Штурхає плечем, щось на вухо шепоче третьому полісмену. Той киває й звертається до мене:

— Проїдете з нами. Двоє. 

— Чому? На мене напали, його забирайте!

— Покази дасте і заяву напишете, — втручається дівчина. 

Киваю. Гаразд. Так буде краще. Якщо Лебедя посадять, то це буде найпрекрасніший варіант. До мого розчарування Юрію допомагають підвестися з підлоги. Всією процесією прямуємо з квартири до машини. Дзвонить телефон, Маріан. Відповідаю.

— Вечеряти мали разом, нагадую. Зараз заїду. 

— Краще у відділок, — бурмочу, — я туди маю їхати.

Перші кілька секунд брат мовчить.

— Відділок? Брі, якого біса? 

— Приїдеш, дізнаєшся. 

Данте молодший нічого не каже. Тисне відбій, але я знаю, що приїде. Вийшовши під під'їзд вдихаю свіжий запах ночі. Після квартири він пестить нюх солодкими квітковими ароматами. Літо у самому розпалі, а я ледве не отруїлася смородом Лебедя. Полісмени викликають ще один патрульний автомобіль, і лише після цього ми їдемо у відділок. Нас з Юрієм ведуть у різні кімнати, чи то до слідчих, чи просто, не дуже розумію. Мені потрібно написати заяву на цього покидька і піти звідси, знаючи, що він буде покараний. 

Опиняюся у кімнаті, де є два столи, диван, сейфи та кілька стелажів заповнених теками. Тут один поліціянт, який першим у квартиру увійшов, і ще один, якого не знаю. 

— Сідайте, — вказує на диван. — І розповідайте. 

Внутрішнє збираюся. Швидко розказую усе. Чоловік перепитує чи це мій батько, тож пояснюю, що я йому не рідна, насправді він не мій тато. Навіть прізвище у мене не його. Розповідаю, що той намагався зробити. Пригадую слова Насті — злочин не має давності, тож розповідаю про те, що він мав вчинити зі мною ще у дитинстві, але вийшло так, що тільки його друг поліз до тіла. Дзвінок телефона перериває розмову, Маріан каже, що вже тут. Йому дозволяють прийти, тож за кілька хвилин брат входить у кабінет й оглядає усіх швидким поглядом. Цікаво, що саме в цю мить помічаю те, чого не повинна була — схожість з Марком. Так, вони різні, не схожі, і колір очей навіть відрізняється, але те, як саме дивиться на всіх Маріан нагадує самого Данте. Холод, строгість, сила, впевненість.  Ніби заявляє — я тут влада і сила. Чомусь у Києві я не помічала цього... Невже брат змінився за останній час?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 58 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покохай мене, Стефанія Лін"