Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Херсонес, закладений на Гераклейському півострові бл. 527 р. до н. е., перші два століття мав купу дрібних військових клопотів із таврами і жодної великої війни зі скіфами. Тому там вдалося втриматися демократичному режиму, і навіть після того, як поліс (місто-держава) перейшов до зовнішньої експансії, імперії він не вибудував. Десь близько 325 р. до н. е. містечко Калос Лімен (Прекрасна Гавань) було взяте штурмом херсонеськими військами, а за півтора десятиліття під зверхністю Херсонеса (в межах сучасного Севастополя) опинилася Керкінітида (сучасна Євпаторія). Вона спочатку платила данину скіфам, але потім її ополчення за підтримки херсонеських військ між 315 та 305 рр. до н. е. розбило кочовиків. Наслідком цього стала залежність міста від свого союзника, але це було порівняно меншою проблемою. Але внутрішнє самоврядування підкорені поліси зберегли, і навіть власну монету певний час карбували, відтак держава в західному Криму мала всі підстави називатися Херсонеським союзом.

Ситуація із полісами на берегах Керченської протоки була цілком іншою — вони лежали на шляху кочівлі скіфів між Кримом та Кубанню, а відтак постійно перебували під загрозою нападу номадів. Перманентний зовнішній тиск спричинив появу спочатку добровільного об’єднання частини полісів навколо Пантікапея (сучасна Керч; початок V ст. до н. е., династія Археанактідів), потім ще частину міст, зокрема Німфей, нові очільники, Спартокіди, примусили до миру, а решту, наприклад Феодосію, банально завоювали (бл. 365 р. до н. е.). Пізніше були захоплені землі варварів на Кубані аж до гирла Дону. Тож назва «Боспорське царство» цілком пасувала до позначення новопосталої держави.

Греки були першим у Криму народом, що мав свої держави, а відтак територію та кордони. Херсонесу стабільно належав Гераклейський півострів, а в кращі часи (IV—II ст. до н. е.) — ще й Західний Крим: неширока прибережна смуга від Севастопольської бухти до озера Сасик, простір між Сасиком і Донузлавом, а також Тарханкутська височина. Боспор на рубежі ер володів всім Керченським півостровом та шматком Степового Криму приблизно до сучасної лінії Кіровське — Старий Крим — Новій Світ. Також йому належали землі на Кубані від сучасного Новоросійська до Ростова-на-Дону. Гори (в широкому розумінні) були постійно населені таврами, а на решті території півострова кочували скіфи.

На початку III ст. до н. е. Понтійський степ вразила якась екологічна катастрофа, внаслідок чого чисельність скіфів-кочовиків значно скоротилася, а оточуючі народи випали з-під їхнього контролю. Тож, коли через кілька десятиліть зі сходу посунули сармати, їм уже ніхто не чинив помітного опору. Щодо сарматів, то справа з ними така сама, як зі скіфами: іраномовний етнос як ядро (плем’я роксоланів як точний відповідник «царських скіфів»), кілька споріднених етносів (аорси, язиги) — на периферії, і маса чужого підкореного населення, на яке античні географи також поширювали це ім’я.

Велика Скіфія зменшилася до двох-трьох осередків, що їх називають «малими Скіфіями»: власне Малої Скіфії вздовж нижньої течії Дунаю, однойменної із пізнішою римською провінцією на тому ж місці, та Кримської Скіфії, центр якої знаходився на півострові. Нез’ясованим залишається лише одне питання — чи поселення скіфів у нижній течії Дніпра входили до складу Кримської Скіфії, чи були окремим політичним організмом («Дніпровською Скіфією»)? Позосталі степові терени між Скіфіями заселили сармати.

Але загибель імперії несподівано дала поштовх соціально-економічному прогресу. Пізні скіфи в Криму під впливом еллінської культури почали переходити від кочового скотарства до відгінного, а подекуди — навіть до землеробства, заходилися зводити справжні міста з мурами та палацами, заводити дипломатичні стосунки із сусідами, коротше кажучи — розбудовувати власну державність. І хоча Кримська Скіфія так і не перетворилася на справжню державу, залишившись у розряді «варварських королівств», але прогрес порівняно із Великою Скіфією був очевидним.

Перехід до (напів)осілого способу життя зміцнив силу кримських скіфів, дозволивши їм перейти в наступ на еллінські держави. Боспорське царство було занадто складною мішенню, тож під удар потрапив Херсонеський союз. У першій половині II ст. до н. е. Кримська Скіфія відібрала в Херсонеса Калос Лімен та Керкінітиду, і лише військова допомога сарматської цариці Амаги дозволила вистояти самій столиці.

У результаті завоювань пізніх скіфів геополітична мапа Криму суттєво змінилася. Кордони справжньої держави — Боспору — не змінилися, кордони ще однієї — Херсонеса — звузилися до Гераклейського півострова. Протодержава Кримська Скіфія обіймала все передгір’я, зовнішнє пасмо Кримських гір та колишній херсонеський Західний Крим. Територія Скіфії визначалася наявністю поселень, а от справжніх кордонів, скоріш за все, не було. Таври продовжували заселяти більшу частину гір, а на Перекопі, в центрально-кримському степу та Присивашші спорадично кочували сармати без чітко окресленої території, держави та, зрозуміло, кордонів.

179 р. до н. е. понтійський (Понт — елліністична держава на території сучасної північної Туреччини) цар Фарнак уклав багатосторонній договір, одним із пунктів якого Херсонесу гарантувалася підтримка на випадок бойових дій із скіфами. Виконувати обіцяне довелося 110 р. до н. е. вже новому цареві — Мітрідату. Його полководець Діофант прибув до Криму із відбірним військом, посиливши його на місці за рахунок херсонеського ополчення, і відразу перейшов у наступ на скіфів.

Висадившись на узбережжі неподалік сучасних Сак, Діофант наголову розбив скіфську армію царя Палака і з ходу захопив ворожу столицю — Неаполь (на території сучасного Сімферополя). Уважаючи справу зробленою, полководець полишив півострів, але за його відсутності Палак уклав союз із роксоланами і відмовився визнавати зверхність Мітрідата. Повернувшись до Криму взимку того ж 110 р. до н. е., Діофант спочатку під Калос Ліменом вщент розгромив об’єднані війська кочовиків, а потім ще раз узяв ворожу столицю. Приблизно в цей же час престарілий цар Боспору Перісад V заповідав свою державу Мітрідату, і Діофант вирушив до Пангікапея, аби контролювати процес. Утім, боспорські скіфи на чолі зі Савмаком підняли у відповідь повстання, змусивши понтійського полководця тікати. Лише після третього походу Діофанта 107 р. до н. е., що закінчився підкоренням Боспору, Мітрідат оволодів Кримом. А ще під його контролем опинилися і Ольвія з Тірою (грецькі поліси в пониззі Південного Бугу та Дністра), і ціле кавказьке узбережжя.

На півострові війська Понту беззаперечно контролювали території, що належали Боспору, Херсонесу та Кримській Скіфії, а також, імовірно, землі таврів на Південному узбережжі Криму. Ступінь контролю Мітрідата над сарматами в Степовому Криму залишається невизначеною.

Але до повного замирення було ще