Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Я знаю номер.

– Отакої! То ви тепер говорите з того номера?

– Так.

– Ви з’ясували, що то було за зізнання?

– Так, з’ясував.

– Тобто ви знаєте, хто скоїв убивство?

Я пережив найсильнішу спокусу у своєму житті. Подивився на анонімний почерк. Подивився на порожню коробку з-під капсул із прізвищем херувима на ній. Пригадав одну випадкову розмову.

Я здійснив над собою величезне зусилля.

– Я… не знаю, – сказав я. – Ви краще приїздіть сюди.

І назвав йому адресу.

Потім сів на стілець навпроти Госа й замислився.

Я мав на свої роздуми рівно дві хвилини.

Через дві хвилини Мелчет буде вже тут.

Я взяв анонімного листа й прочитав його втретє.

Потім заплющив очі й став думати…

Розділ двадцять дев’ятий

Не знаю, скільки часу я там сидів, – думаю, не більше кількох хвилин. Проте мені здалося, минула вічність до того, як я почув, що двері відчинилися, й, обернувши голову, побачив, що до кімнати увійшов Мелчет.

Він подивився на Госа, який спав у своєму кріслі, а тоді обернувся до мене.

– Що сталося, Клемент? Що це все означає?

Я простягнув йому записку. Він взяв її і тихо прочитав уголос:

Мій дорогий Клемент, хочу повідомити вам одну дуже прикру річ. Я довго думав, але вирішив, що буде ліпше написати вам про це. Ми зможемо поговорити згодом. Ідеться про недостачу грошей, виявлену протягом останнього часу. Мені тяжко зізнатися, але я не маю найменшого сумніву в тому, що знаю винного. Нелегко усвідомлювати, що доводиться звинуватити священнослужителя церкви, але я сумлінно виконаю свій обов’язок. Нехай це послужить прикладом…

Мелчет подивився на мене із запитливим виразом. Тут слова уривалися кількома незрозумілими закарлючками, після чого смерть зупинила руку того, хто писав.

Мелчет глибоко вдихнув повітря, потім подивився на Госа.

– То ось де воно, рішення! Єдиний чоловік, якого ми ніколи не брали до уваги. І каяття примусило його зізнатися!

– Останнім часом він поводився дуже дивно, – сказав я.

Несподівано Мелчет гостро скрикнув і підійшов до сонного чоловіка. Він схопив його за плече і струснув, спочатку обережно, а потім з усієї сили.

– Він не спить! Він наковтався ліків! Навіщо він це зробив?

Його погляд ковзнув до порожньої коробки з-під пігулок. Він підібрав її.

– То він…

– Думаю, що так, – відповів я. – Він уже показував мені ці пігулки. Сказав, що лікар заборонив йому приймати їх надто багато. Він вирішив накласти на себе руки, бідолаха. Можливо, це для нього найкращий вихід. Ми не можемо судити його.

Але Мелчет був насамперед головним констеблем графства. Для нього не мали ніякої ваги ті аргументи, які спали на думку мені. Він упіймав убивцю і хотів, щоб його повісили.

Через секунду він був уже на телефоні, нетерпляче смикаючи слухавку вгору й униз, поки одержав відповідь. Він запитав номер телефону Гейдока. Настала ще одна пауза, протягом якої він стояв, притиснувши слухавку до вуха й не відриваючи погляду від обм’яклого тіла у кріслі.

– Алло… Алло… Алло, це дім доктора Гейдока? Чи зможе доктор негайно виїхати на Гай-стрит? До будинку містера Госа? Це вкрай терміново… Що, що?.. Який це, кажете, номер?.. О, прошу пробачення.

Він закипів від обурення, зателефонувавши знову.

– Не той номер, не той номер – завжди вони дають не той номер! А на ньому висить життя чоловіка… Так, не гайте часу, дайте мені дев’ять, дев’ять, а не п’ять.

Знову настав період нетерплячого очікування, цього разу значно коротший.

– Алло, це ви, докторе Гейдок? Говорить Мелчет. Негайно виїздіть до будинку номер дев’ятнадцять на Гай-стрит, гаразд? Гос прийняв надмірну дозу якихось пігулок. Покваптеся, чоловіче, це вкрай важливо.

Він поклав слухавку й нетерпляче заходив туди-сюди по кімнаті.

– Я не можу зрозуміти, Клемент, чому ви відразу не викликали лікаря? Ви, певно, розгубили свої мізки, поки йшли сюди!

На щастя, Мелчетові ніколи не спадає на думку, що людина може мати зовсім інше уявлення про те, як їй слід поводитися, ніж він. Я не відповів йому нічого, і він продовжив:

– Де ви знайшли цього листа?

– Він лежав пожмаканий на підлозі – випав із його руки.

– Дивовижно – як могла зрозуміти та стара панна, що нам потрапив до рук не той лист. Незбагненно, як це до неї дійшло. Але яким йолопом був цей чоловік, що відразу не знищив свого листа. Хіба можна було його зберігати – найочевидніший доказ, який тільки можна собі уявити!

– Людська природа зіткана із суперечностей.

– Якби вона не була такою, я сумніваюся, що ми коли-небудь зловили б убивцю! Раніше або пізніше вони неодмінно вчинять якусь дурницю. У вас дуже пригнічений вигляд, Клемент. Певно, це стало для вас жахливим шоком?

– Звичайно. Я вже вам казав, що Гос дуже дивно поводився протягом останнього часу, але я ніколи не подумав би…

– А хто подумав би? Тихше, мені здається, до нас під’їхав автомобіль. – Він підійшов до вікна, підняв раму й виглянув назовні. – Так, це Гейдок, зараз він буде.

Через хвилину доктор увійшов до кімнати.

Кількома лаконічними фразами Мелчет пояснив йому ситуацію.

Гейдок не належить до тих людей, які показують свої почуття. Він лише підняв брови, кивнув головою й підійшов до свого пацієнта. Послухав йому пульс, підняв повіку й подивився в око.

Потім обернувся до Мелчета.

– Ви хочете врятувати його для шибениці? – запитав він. – Він уже відійшов від неї досить далеко. Його життя висить на волосині. Я не певен, що зможу його врятувати.

– Зробіть усе можливе.

– Гаразд.

Він розкрив валізу, яку привіз із собою, і став готувати укол, який зробив у руку Госа. Потім випростався і сказав:

– Найліпше буде відвезти його до Мач Бенгема, до тамтешньої лікарні. Допоможіть мені віднести його в машину.

Ми всі взялися допомогти йому винести хворого. Коли Гейдок сів за кермо, він кинув через плече своє останнє зауваження:

– Ви не зможете повісити його, Мелчет, хочу, щоб ви це знали.

– Ви хочете сказати, він не одужає?

– Може, одужає, а може, і ні. Я мав на увазі інше. Я хотів сказати, що навіть як він одужає, бідолаха не відповідав за свої дії. Я дам відповідні свідчення.

– Що він мав на увазі? – запитав мене Мелчет, коли ми знову піднялися сходами.

Я пояснив, що Гос був жертвою летаргічного енцефаліту.

– Це сонна хвороба, так? Сьогодні завжди знаходять слушну причину, щоб виправдати найбрудніші дії. Ви згодні зі мною?

– Наука багато чого нас навчила.

– До біса науку! Я прошу вашого пробачення, Клемент, але вся ця слинява гуманність дратує мене. Я чоловік простий і справедливий. Ну, гаразд, я думаю, нам треба оглянути кімнату.

Але в цю мить нас урвали. Сталася дивовижна несподіванка: двері відчинилися, і до кімнати увійшла міс Марпл.

Вона була рожева й трохи