Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Із сусідньої кімнати долинули якісь звуки. Тато кашлянув, рипнув його стілець і почулося гудіння принтера. Я присунув комод на місце і прокрався сходами на перший поверх. Схопив товсте зимове пальто і шарф.

Про всяк випадок, щоб тато не хвилювався, якщо раптом зійде вниз, я нашкрябав йому записку: «Пішов до Гоппо. Не хотів тебе турбувати. Едді».

Зазвичай я був слухняною дитиною. А втім, я був упертим, іноді аж занадто. Якщо в мене з’являлася якась ідея, ніхто не міг мене від неї відмовити. Не можу сказати, що бодай на мить засумнівався чи стривожився, поки витягав велосипед із гаража та котив його вулицею до будинку містера Геллорана.

Він мав би вже поїхати до Корнуолла, але поліція попросила його залишитися, доки тривало розслідування. Тоді я цього не знав, але вони схилялися до того, що мають достатньо доказів, аби звинуватити його у вбивстві Вальсової Дівчини.

Насправді в поліції майже не було справжніх доказів. Більшість свідчень була непряма і ґрунтувалася на чутках. Усі хотіли, щоб Геллоран був винен, бо це просто та зрозуміло. Він був чужинцем, навіть більше, був доволі химерним і вже встиг заплямувати себе розбещенням неповнолітньої дівчини.

Ось яка в поліціянтів була теорія: Вальсова Дівчина хотіла з ним порвати, й, коли сказала йому про це, містер Геллоран оскаженів і вбив її. Це припущення частково підкріплювали свідчення її мами, яка сказала, що за день до того донька повернулася ввечері уся в сльозах, бо вони з містером Геллораном посварилися. Той підтвердив, що в них виникла сварка, але заперечував, що вони розлучилися. Він навіть зізнався, що вони мали зустрітися в лісі того дня, коли її вбили, але після сварки він не пішов. Я не знаю, як усе сталося насправді, та ніхто не міг ані підтвердити, ані спростувати його слів, окрім хіба що дівчини, яка більше ніколи не заговорить — хіба тільки в темному місці, де її голос поглине земля зі звивистими хробаками.

Той суботній ранок видався напрочуд тихим. Певно, це був один із тих ранків, коли день не хоче вилазити з ліжка, ніби заспаний підліток, якому ліньки скинути нічну ковдру й розчахнути штори світанку. О десятій годині досі було похмуро і мрячно. Дорогу мені освітлювали фари поодиноких автівок. Більшість будинків темніли. Хоч до Різдва залишалося не так багато часу, мало хто оздобив свої домівки святковими прикрасами. Мабуть, того року нікому не хотілося святкувати. Тато досі не купив ялинки, а я ще навіть не думав про свій день народження. Будиночок містера Геллорана вирізнявся з-поміж інших. Він скидався на білу примару зі змазаними в затуманеному світлі краями. Поруч стояла його автівка. Я зупинився недалечко і роззирнувся навсібіч. Оселя стояла самотиною, в самому кінці Аморі-Лейн, коротенької вулички з кількома подібними будиночками. Начебто нікого не було. Та я все одно вирішив не залишати велосипеда біля домівки містера Геллорана, а заштовхав його в кущі на протилежному боці вулиці, звідки велосипед майже не було видно. Тоді швиденько перебіг дорогу і рушив до дверей.

Штори були розсунуті, але всередині не світилося. Я підняв руку, постукав у двері й трохи почекав. Жодного звуку. Я знову постукав. Тиша. Хоча, мені здалося, що я щось почув. Я вагався. Може, він не хотів нікого бачити. Можливо, мені краще повернутися додому. Я вже хотів розвернутись і піти, але щось — досі не знаю, що саме — ніби підштовхнуло мене та сказало: «Принаймні спробуй відчинити двері».

Я поклав руку на дверну ручку і покрутив її. Двері відчинилися. Мене зустріла сірувата темрява.

— Агов! Містере Геллоран!

Жодної відповіді. Я глибоко вдихнув і переступив поріг.

— Агов!

Я роззирнувся. Як і раніше, на кожному кроці траплялися коробки, та цього разу в крихітній вітальні з’явилися нові предмети. Пляшки. Від вина, пива й кілька пузатих з етикеткою «Jim Beam». Я насупився. Мабуть, усі дорослі час від часу випивали. Але пляшок було чимало.

Я почув, що нагорі тече вода. Звук був приглушений, але принаймні знайомий. Я полегшено видихнув. Містер Геллоран напускав ванну. Тому й не чув, як я стукав у двері.

Але тепер я опинився в незручному становищі. Я не міг просто зійти нагору. Може, він там голий. До того ж так він зрозуміє, що я сам, без його дозволу, зайшов до будинку. З іншого боку, я не хотів виходити і чекати надворі, бо раптом мене хтось побачить.

Я міркував, як краще вчинити, і врешті знайшов рішення. Я тихенько прокрався на кухню, витяг з кишені перстень і поклав його на середину столу, де його просто неможливо було не побачити.

Варто б залишити записку, але я не знайшов папір і ручку. Я підвів голову. На стелі розповзалась якась незрозуміла темна пляма. Я на хвильку подумав, що це якось дивно, тим більше, що вода й досі текла, аж тут десь неподалік загуркотів двигун автівки. Я аж підскочив. Цей звук нагадав мені, що я перебуваю в чужому будинку, і миттю повернув мої думки до застереження батьків. Тато міг уже закінчити свою роботу, і хто знає, чи не повернулася мама.

Хоч я залишив записку, мама все одно могла щось запідозрити й потелефонувати до мами Гоппо.

Моє серце шалено калатало, коли я вискочив з будинку і захряснув за собою двері. Перебіг дорогу, витяг з кущів велосипед і помчав додому. Я крутив педалі так прудко, як тільки міг. Залишивши велосипед біля задніх дверей, я скинув пальто й шарф і розтягнувся на канапі у вітальні. Тато спустився десь за двадцять хвилин після мого приїзду. Він зазирнув до кімнати.

— Усе добре, Едді? Кудись виходив?

— Заходив до Гоппо, але його не було вдома.

— Треба було мені сказати.

— Я залишив записку. Не хотів тебе турбувати.

Тато всміхнувся.

— Ти молодець. Я тут подумав, може, приготуймо для мами печиво?

— Гаразд.

Мені подобалося куховарити з татом. Деякі хлопці вважають, що це дівчача справа, але тільки не з моїм татом. Він не дотримувався ніяких рецептів і завжди додавав до тіста всяку всячину. Його печиво смакувало або чудово, або якось по-дивному, але нам завжди кортіло дізнатись, яке