Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Крейдяна Людина 📚 - Українською

Читати книгу - "Крейдяна Людина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крейдяна Людина" автора С. Дж. Тюдор. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 76
Перейти на сторінку:
не було друзів. А в тебе були. Тому я й погодилася з тобою зустрітися. Але з мене досить.

Вона відсуває стільця.

— Прислухайся до моєї поради: вертайся додому, вижени Хлою і… живи собі спокійно.

Мені варто її послухати. Мені варто її відпустити. Мені варто допити капучино і сісти на потяг. Та з іншого боку, моє життя — це суцільна троща розбитих одне об одного «варто», звалених в одну величезну купу з учинками, про які я вже давно розкаююся.

— Ніккі. Почекай.

— Що?

— А як же твій тато? Хіба ти не хочеш дізнатися, хто винен?

— Еде, краще облиш цю тему.

— Чому?

— Бо я знаю, хто винен.

Уже вдруге за цей день вона збиває мене з пантелику.

— Знаєш? Звідки?

Ніккі спрямовує на мене важкий погляд.

— Вона мені сказала.

Потяг до Андербері затримується. Я намагаюся переконати себе, що це тільки прикра випадковість, але даремно. Я міряю кроками вестибюль, клянучи себе за те, що вирішив поїхати потягом, а не автівкою (та ще й зволікав за пляшкою вина замість того, щоб упіймати попередній потяг). Я постійно зиркаю на розклад руху. Затримується. Вже так би й написали: «Спеціально, щоб роздратувати Еда».

Я прибуваю до Андербері після дев’ятої, увесь спітнілий, пом’ятий і занімілий з одного боку через те, що мене ледь не втиснув у вікно якийсь кремезний чолов’яга, що скидався на гравця в регбі з команди Титанів (це я про давньогрецьких богів).

Поки добирався зі станції автобусом, а потім ще йшов від зупинки до оселі, я страшенно втомився, знервувався і, на мій превеликий жаль, протверезів. Я відчиняю хвіртку та ступаю на під’їзну доріжку. У будинку темно. Мабуть, Хлоя кудись пішла. Може, це навіть на краще. Не певен, що я готовий до нашої з нею розмови.

Перший крижаний палець тривоги лоскоче мою потилицю, коли я наближаюся до вхідних дверей і бачу, що їх не замкнено. Іноді Хлоя поводиться на диво легковажно, та зазвичай вона не буває такою безвідповідальною й забудькуватою.

Якусь мить я вичікую, як непрошений комівояжер, на власному порозі, а потім відчиняю двері.

— Агов!

У відповідь лише напружена тиша будинку і ледь чутне дзижчання на кухні. Я вмикаю світло в коридорі й стою, стискаючи в руці свої ключі.

— Хлоє!

Заходжу до кухні, вмикаю світло і роззираюся.

Задні двері відчинено навстіж, і я відчуваю легенький протяг. На кухонних поверхнях залишки їжі: шматочки піци, якийсь салат у мисочці. На столі недопитий келих вина. Дзижчання, яке я почув раніше, долинає з духовки.

Я нахиляюсь і вимикаю її. Зненацька тиша робиться оглушливою. Єдиний звук, який я тепер чую, це як стугонить кров у моїх вухах.

— Хлоє!

Я роблю один крок і моя нога послизається. Я опускаю очі. Серце завмирає. Гупання у вухах наростає. Червона. Темно-червона пляма. Кров. Тоненька цівочка веде до задніх дверей. Я йду по сліду, а моє серце скажено калатає. На порозі я затримуюсь. Надворі вже смерклося. Я вертаюся до кухні, беру з шухляди ліхтарика і виходжу на заднє подвір’я.

— Хлоє! Ти тут?

Я обережно обходжу будинок і спрямовую ліхтарик на зарості трави й чагарників, що обступили кілька дальніх дерев. Де-не-де трава притлумлена. Значить, нещодавно тут хтось ходив.

Я крокую протоптаною стежкою. Будяки і кропива чіпляються за мої штани. Світло ліхтарика вихоплює щось у траві. Щось червоно-рожево-буре. Я нахиляюсь — і шлунок підстрибує мені до горла.

— Дідько.

Пацюк. Вительбушений пацюк. Хтось розпанахав йому живіт, і кишки вивалилися назовні, немов в’язка маленьких сирих сосисок.

Праворуч щось шурхотить. Я підскакую з несподіванки і повертаюся. З високої трави на мене витріщаються дві мерехтливі зелені очиці. Звідти з гортанним шипінням вилітає Пушинка.

Я задкую, стримуючи в горлі крик.

— Хай тобі трясця!

Пушинка самовдоволено розглядає мене. «Налякався, Едді, еге ж?» А потім, метляючи хвостом, підходить до мене, бере своїми гострими білими зубами залишки пацюка і неквапом несе його кудись у темряву.

Я дозволяю собі один істеричний смішок.

— Бісова чортівня.

Пацюк. То ось звідки кров. Це просто пацюк і бісова дурнувата кицька. Я відчуваю неабияку полегкість. А потім у моєму вусі лунає тихенький голосок:

«Але кицька і пацюк не пояснюють відчинених задніх дверей, га, Едді? Чи недоїдену вечерю? Щось тут не так».

Я повертаюся до будинку.

— Хлоє! — горлаю щосили.

А тоді починаю бігти. Вилітаю сходами нагору, біжу прожогом до її кімнати. Стукаю в двері, а тоді відчиняю, частково сподіваючись побачити на ліжку її розпатлану голову. Проте на ліжку нікого немає. Кімната порожня. У пориві кидаюся до її шафи. Торохтять пусті вішаки. Одну по одній беруся висмикувати шухляди комода. Порожньо. Порожньо. Порожньо.

Хлоя пішла.

1986 рік

Я думав, що мине чимало часу, перше ніж я зможу знову непомітно вислизнути з дому. А виявилося, що мені треба зачекати лише кілька днів, до вихідних.

Мамі хтось зателефонував, і вона поквапилася до клініки. Тато мав за мною наглядати, але наближався термін здачі якогось проекту, і він зачинився у своєму кабінеті. Я бачив записку, що її залишила мама: «Приготуй Едді сніданок. Вівсянку або тости. ЖОДНОГО печива чи шоколаду! Люблю тебе, Маріанна».

Сумніваюся, що тато її читав. Він здавався як ніколи неуважним. Коли я відчинив кухонну шафку, то побачив, що він поставив на полицю молоко, а пачку кави запхав до холодильника. Я похитав головою, вийняв мисочку, насипав у неї трохи рисових пластівців, хлюпнув молока, поклав ложку і залишив її біля умивальника.

Узявши пачку печива, я швиденько схрумкав його у вітальні, поки дивився дитячий телесеріал «Saturday Superstore». Потім, залишивши телевізор увімкненим, навшпиньки піднявся до своєї кімнати. Відсунув комод, вийняв зі схованки коробку з-під взуття і відкрив її.

Усередині лежав перстень. Він був трохи вимазаний багнюкою з лісу, але я не хотів його витирати. Тоді він більше не був би її перснем, він би втратив свою особливість. Це дуже важливо. Якщо ви хочете зберігати в себе якусь річ, то маєте зберігати кожнісіньку її часточку. Щоб не забути, де і коли ви її знайшли.

Одначе була людина, яка потребувала тієї каблучки більше за мене. Людина, котра любила Вальсову Дівчину, але не мала жодної речі на пам’ять про неї. Нехай у нього й були картини, але вони не були її часточкою, вони не торкались її шкіри і не були з нею тоді, коли вона потихеньку холонула в купках опалого листя.

Я загорнув каблучку в туалетний папір та обережно запхав її до

1 ... 54 55 56 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крейдяна Людина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крейдяна Людина"