Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Об'єктом експерименту я обрала маятник настінного годинника. І він, на мій превеликий жаль, не зважає на мої зусилля. Хитається собі зі сторони в сторону й чхати хоче на нащадка драодів. Тут і їжаку зрозуміло, що я явно роблю щось не так. Знати б що… Мабуть, самостійно розібратись з даром неможливо, потрібен підручник. Але де я його дістану, якщо навіть про самі здібності заборонено говорити.

Плюнувши на безглузді спроби зупинити плин часу, вирішую почитати. Хіба даремно я стільки книжок принесла вночі з бібліотеки. І почати вирішую з першої, тієї, яку вже вивчала, до самого загадкового зникнення… З "Легенд".

Текст книги адаптований під дитячу літературу, він простий і зрозумілий. Занурююся в нього без особливих труднощів, навіть перечитуючи ті розділи, які мені вже знайомі. Але, крім того, що у драодів були деякі таємничі місця сили, більше не знаходжу інформації.

Наступна книга складніша, і чесно кажучи нудна. Її читаю, продираючись крізь незрозумілі слова, дивні назви та докладні описи ритуалів. Але й вона допомагає — дає зрозуміти, що таке ці місця сили, де проводилися обряди та служіння. Описані вони, як своєрідні храми просто неба, оточені величезними кам'яними плитами, розставленими в чітко дотриманому порядку.

Передостання книга — справжнісінький скарб. В ній описана не тільки історія створення каменю Міана, яка здебільшого повторює раніше розказане Ліною, а ще й кілька слів про те, як його було заховано, після перемоги над чужинцями з Іберти, ніаманами.

Де він захований, у посібнику, звичайно ж, не вказується. Відомо лиш, що цим займався не тільки Клейвоант, а й Регладуін. Інші драоди заради безпеки своєї й культового артефакту, воліли не знати де знаходиться сакральне місце.

Акцент на Регладуїні змушує задуматися про причини його присутності. Хіба Клейвоант, який керує простором, не міг його сам сховати? Чому був присутній ще й предок Еванджеліни? Логічний висновок напрошується сам собою, що камінь знаходиться в місці, куди неможливо дістати без «керуючого часом».

Після обіду знову повертаюсь до книги, поки не починають боліти очі й розпливатись рядки. Але ниточка, яку знайшла, не дає спокою. Наче щось підстьобує читати далі й далі, в пошуках розгадки.

— Леді, — відриває мене від цього дійства голос обуреної Ліни. — Ви б хоч на свіже повітря вийшли, прогулялися. Де ж це бачено так довго читати. Від цього ви можете захворіти.

— Читати корисно, — навіть не думаю відриватись. — Мені справді потрібно дещо знати. І чим швидше я це зроблю, тим краще для всіх.

Покоївка оглушливо пирхає.

— Якщо хочете знати, чоловіки не люблять розумних. Повірте моєму досвіду.

— І коли ж ти встигла цього досвіду набратися, — ледве стримую посмішку.

Ліна миттю червоніє і приймається метушливо возиться з моїм одягом, розправляючи приготовану для прогулянки сукню.

— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — продовжую допитувати.

Справді цікаво, з ким це у Ліни ведуться у вільний час розмови, що не потребують знань. Аби лиш не образили її. Попри вдавану «жіночу мудрість» вона наївна дівчина, що вірить у свого принца. Не хочу, щоб їй розбили серце.

— Ні, леді, — соромиться ще дужче.

Нерішуче жую губу.

— Але все ж… Ліно, — ловлю її погляд. — Якщо… м-м-м… якщо хтось тебе скривдить, чи навіть забажає скривдити, скажи!

Ховає очі, злегка киває. Рум’янець розповзається ще більше.

А я таки погоджуюсь на пропозицію і збираюсь на прогулянку. За разом навідаюсь до Теодора та розповім про свої домисли.

Перевдягання в інше вбрання, більш придатне для вечірньої пори, займає кілька хвилин. Ліна також вирішує переробити мою зачіску, і якийсь час я сиджу перед дзеркалом та з цікавістю спостерігаю, як її спритні пальці пурхають, скручуючи моє довге волосся в елегантний пучок, прикрашають шпильками. Кілька локонів Ліна вивільняє та підкручує, щоб склалось враження деякої милої недбалості. Проте вони елегантно підкреслюють овал обличчя та привертають увагу до відкритої шиї та ключиць. Для мене таке вміння на межі фантастики й щось споріднене з чарами.

Бувши Женькою, завжди надавала перевагу недовгому волоссю, максимум до плечей, щоб легко підібрати гумкою на маківці. Кропітка робота в лабораторії, зі своїми дослідженнями, не залишала часу на красу. Головне, щоб пасма не лізли в очі й нічим не бруднилася. А решта… Перед ким красуватись? Перед пацюками на операційному столі, пробірками, хроматографом чи підстаркуватим професором?

Зрештою, Ліна нарешті вважає мій образ бездоганним і випускає зі своїх чіпких та умілих рук. Не треба бути битим у тім’я, щоб второпати — не просто так мене чепурять. Схоже, моя служниця вирішила зробити все, щоб лерд Емерей звернув на мене увагу. Бідолашка навіть не підозрює, що все марно. Теодор ніколи на мене не гляне, як на дорослу, гарну жінку. В його очах, я — дитина, що потребує допомоги. Як він казав: «не набагато старша за Сета»… До того ж між нами завжди стоятиме зрада. Байдуже, з якої причини. Він хороший батько, мабуть, найкращих з усіх, кого я зустрічала у своєму житті. Але хорошим чоловіком він був тільки для Леоли.

Ці думки несподівано викликають якусь невідому тугу в серці. Зі здивуванням розумію, що мені теж хочеться відчути краплинку тієї любові, яка належала покійній Леолі. Взнати, як це, коли безмежно кохають, піклуються, турбуються, дивляться з захопленням, з пристрастю. А найголовніше, я хочу відчувати це від Теодора, тільки від нього. Бачити захвати в його очах, жагу, кохання.

Ця думка ошелешує так, що серце буквально завмирає в грудях. Голова йде обертом, і я мушу прихилитись до прохолодної стіни. Притуляю долоню до грудини, наче прошу вгамуватись шалене серцебиття. Це жахливо, просто жахливо — схоже я вперше в житті закохалась. Але закохалась у того, з ким немає життя, немає майбутнього. Навіть якби почуття були взаємні — не знаю, чи готова була б лишитись тут. Відмовитись від мрій, від кар’єри, від свого життя. І ще є Еванжеліна… Я нахабно зайняла її місце, її тіло, живу її життям… Це все потрібно повернути.