Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

Парочка сварилася на вулиці і брат справді по-тихому їх обходив. Чоловік навіть коли його помітив, ніяк не відреагував. Батько на це тільки хмикнув. А не наступного дня дідусь запросив мене до себе в кабінет. Вони знову планували похід і хотіли, щоб я подивилася місця скупчення нечисті. Простіше було розкрити карту і показати де вона зараз. Роян, теж був у кабінеті, дивився на те, що я роблю мовчки, ніяк не реагуючи.

— Зручно, гарний дар, — сказав він наприкінці, коли затвердили план.

А я дивлюся на нього і не знаю як сказати йому чи оточуючим, що в нього за плечем стоїть смерть. І я не бачу, як змінити майбутнє, щоб він вижив. А в голові б'ється думка, що не завжди майбутнє можна змінити.

Коли через день загін збирався висуватися, я підійшла до новоприбулого і простягнула короткий клинок. Мені сказали, що це називається кинджал.

— Навіщо він мені? — запитав чоловік.

А дідусь сьогодні, теж у похід із зачисткою йде? І почувши запитання, уважно подивився на мене.

— Рідна, ти нам щось не сказала?

Просто кивнула і простягнула ще раз кинджал чоловікові.

— Він вам дуже знадобиться і врятує кілька життів. Мені шкода, але не всьому можна запобігти. Деяке бачу як факт і краще про деякі події мовчати.

— Ясно, — сказав дідусь. — Рік, приглянь за донькою.

Батько мене обійняв і притиснув до себе. А коли загін поїхав, запитав у мене:

— Що ти бачила?

— Той, кому я дала кинджал, сьогодні помре і цього не змінити. А ось клинок, який у нього тепер є, може врятувати загін і він буде єдиним загиблим.

Ті, хто поруч чули, відреагували по-різному. Але поставили одне запитання:

— Може, підмогу їм послати?

— Тоді більше помре. Смерть уже вчора стояла в нього за спиною. Це моторошно. Особливо, що я відчула... такий холод, немов стоїш біля розкопаної могили, бр...

Загін повернувся ввечері. Були сильно пошарпані. Рояна привезли на коні мертвим.

— Про це ти не хотіла попередити? — сердито запитав дідусь.

— А ти хотів, щоб загинула третина загону?

— Що?! — сипло від його заступника.

— Якби я попередила, ви були б неуважними й одразу чекали нападу. Це вимотує. Особливо, що вас пасли з моменту, як ви виїхали. Те, де на вас напали, було найзручнішим місцем для вас. Ні на початку, ні через годину, а саме там, де це сталося. І Рояну я не просто так дала кинджал, він врятував ваші життя. Він, у будь—якому разі, помер би найближчими днями. Дідусь Севір, ти ж бачив, хто на вас напав, вони занадто розумні для нечисті.

— Ти маєш рацію. Якщо думати спокійно, то місце справді було найкращим для зустрічі з цими монстрами. Було достатньо місця для маневру на конях. Тільки не зрозумію рідна, чому не можна було попередити про напад.

— Я його одразу й не бачила, побачила тільки маленький шматочок, як рекомендацію віддати кинджал Рояну і все. А коли ви поїхали, вже побачила, що станеться і чому потрібно було віддати кинджал. Чомусь мені дозволяють запобігти, чомусь ні.

— Цікаво, — сказав родич.

Подивилася на батька, він був задумливим. Дідусь Теос пішов із правителем того ж дня, як я все розповіла з видіння.

— Усе буде добре, — прошепотів батько і обійняв мене.

— А де магістр Лішкорт? — до мене тільки дійшло, що я його сьогодні не бачила.

— Він відлучився на один день, сказав, друга врятує, і повернеться.

Магістра побачила наступного ранку, на щоці в нього був слід немов від поранення, але вже просто червона смуга. Він мені тільки підморгнув. А мене Нік сьогодні вирішив продовжити навчати з мечем. Алекс, звісно ж, був із друзями неподалік. Нік тільки хмикнув, дивлячись на чотирьох цікавих хлопців.

— Будете мені допомагати! — заявив він їм.

Хлопці посміхнулися і кивнули.

— Так, Ліє, для початку повторимо те, що було на першому занятті. Потім будемо робити зв'язки.

Мабуть, я надто сяяла, бо Нік теж усміхнувся, але стримано і скупо. Завдання чоловік давав нам п'ятьом, і хлопці відпрацьовували легкі зв'язки між собою, а я з Ніком і поглядала на хлопців, коли він звертав мою увагу, щоб я подивилася, як це з боку виглядає. Притому хлопців просили іноді дуже повільно діяти, а в інший момент просили вже показати нормальну швидкість. Ялін теж зігнав інших студентів і став проводити для них тренування зі зброєю.

— Стоп! — скомандував мені Нік. — Ти що твориш! Розслаб кисть, меч, продовження руки, він не дубина. Алекс, Гор, а ну покажіть, як меч тримати. Ось, дивись яка в них лінія. Ось так, молодець! І так рука буде менше втомлюватися.

— А чому в мене такий короткий меч?

— Тому що він підходить для твого зросту і твого фізичного стану, грубо кажучи, на даний момент, тобі довшим буде ще складніше. Ось коли ти таким освоїшся досконало або навіть трохи раніше. Але, буде поставлена добре техніка, я тобі видам іншу зброю. А поки ти освоюєшся з дерев'яною, коваль тобі викує твою особисту зброю, і вона буде трохи довшою за цю, і відповідно, важчою. Тож не розслабляйся.

— Зрозуміла, спасибі за роз'яснення.

— Продовжуємо.

Наприкінці тренування я була мокра геть і ноги ледь переставляла.

— Напевно, будемо через день зброєю займатися, а завтра тоді пробіжка, розтяжка та інший вид тренування.

— Угу. Ой, мама йде, сердита.

— Нік, — проричала мама, не гірше за кішку, — скільки можна знущатися над дитиною.

— Ну мамо, це ж тренування, вони й не мають бути легкими! Зате апетит потім хороший.

— Якби це до тебе хоч десь прилипало, — вже тихіше буркнула матір.

Я обеззброїла маму остаточно, обійнявши її. Нік тим часом забрав дерев'яний меч і тихо пішов. А перед вечерею підійшла до Лішкорта. Він сидів зі студентами. Чоловік усміхнувся по-доброму і сказав:

— Давай через півгодини, кожен свою цікавість задовольнить?

Просто кивнула і втекла до батька під бік. Він мене обійняв і потріпав по волоссю.