Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Читати книгу - "Автохтони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 75
Перейти на сторінку:
Усе пройшло як помащене, але їм довелося прирізати колійного обхідника. А до чого тут, скажіть, колійний обхідник? Про лікаря місцевої інфекціонки люблять, він хотів вилити до водосховища пробірку з культурою Yersinia pestis, але все зволікав, зволікав, бо розумів, що цю воду питимуть його жінка та дівчинки… І його взяли, і тоді він сам випив вміст пробірки і помер у страшних муках…

– А як щодо спільності? Єдиного пориву? Екстазу? Суто тілесного захвату?

– Не знаю, що ви маєте на увазі. Екстаз і суто тілесний захват – це коли громлять винні склади. Або коли гідні містяни при одній тільки чутці, що німці в місті, на світанку натовпом приходять до Єврейського кварталу і починають витягувати з будинків сонних жінок та дітей. Екстаз – це коли всі разом когось б’ють.

– Що, не було героїв?

– Був. Один. Поляк, цілковитий антисеміт, дженджуристий, з такими, знаєте, вусиками, встав поперек вулиці й сказав, курва, хто перший їх торкнеться, вб’ю, і тоді забили каменями його самого…

– Ковач?

– Чому – Ковач? Якийсь інший поляк. Ковача вже посадили до того часу. Або взагалі розстріляли.

Він відрахував купюри, додавши зверху. Валек перерахував, ствердно похитуючи головою, сховав до кишені.

– Ви щедра людина. Щиро дякую. А то, чесно кажучи, доньці вже другий місяць зарплатню затискають.

– А де вона працює?

– Продавчинею. У квіткарні. Цілодобовій. І кому, постає питання, потрібні квіти вночі?

– Це ж чудово, коли посеред ночі раптом комусь можуть знадобитися квіти. А скажіть, Банківська далеко?

– Ми на ній стоїмо, – сказав Валек.

* * *

Солідні будинки, солідна вулиця. У будинку номер один був салон зв’язку «Механічний апельсин» і кав’ярня, в будинку номер два – відділення якогось банку та кав’ярня. Вейнбаум мешкає на цій вулиці? Йому чомусь здавалося, що Вейнбауму тут має бути нудно. Але якщо попитати, скажімо, по кав’ярнях… Вейнбаум – не з тих, хто здатен загубитися у натовпі. Але, можливо, він даремно непокоїться. Скажімо, кран потік. Старі крани весь час течуть, потрібно викликати сантехника, лагодити, морочитися… А сьогодні Вейнбаум уже сидітиме в «Синій пляшці». Як завжди.

У торговельному центрі на розі він купив нову сорочку, неадекватно дорогу, і тут же, в туалеті, посеред кахлів та нікелю, перевдягся. Несвіжу сорочку він заштовхав до сумки. На новій при ближчому розгляді виявився кривий стібок і етикетка Made in China. Гаразд.

Пішов дощ, уже без снігу. Зараз там, у теплому нутрі «Криниці», сидить за стійкою Марина і читає черговий дамський роман. Як може жінка, в якої такий чоловік, читати всю цю муру? Що взагалі повинна відчувати жінка, поряд з якою бік у бік живе справжнє, непідроблене диво?

– Не рухайтеся, – сказали ззаду.

– Та я й не рухаюся.

У величезній, трохи нахиленій вітрині торговельного центру він бачив своє відображення. За спиною відображення стояла нервова лисувата людинка. Рука в кишені куртки натякала на щось приховане, ну, скажімо, пістолет. А може, й ні. На понт бере, подумав він.

– Пройдіть зі мною.

Чоловічок намагався говорити жорстко, але від напруги зривався на фальцет.

– Що знову? Вам не набридло?

– Що набридло? – трохи ошелешено спитав чоловічок.

Адже цей, здається, не з меломанів. Пуховик, в’язана шапочка. Не той стиль.

– Куди йти хоч? – спитав він.

Чоловічок за його спиною покрутився на місці, але руку з кишені не прибрав.

– До машини. Он до тієї синьої ауді.

– Лайно ваше ауді, – сказав він, щоб позлити чоловічка, – ви її хоча б помили.

– А от поводитися по-хамському не треба, – образився той.

В ауді сиділи ще двоє. Один на задньому сидінні, другий – на передньому. Той, що на задньому, посунувся, звільняючи йому місце. Цей рясно користувався чоловічими парфумами. І порізався, коли голився. Поріз було заклеєно пластиром тілесного кольору. В того, що сидів попереду, комір куртки був у лупі. Бойова команда лузерів.

– У мене є пара годин, – сказав він, – потім я хотів би зайти до «Синьої пляшки» кави попити. А о п’ятій відкриття. Вернісаж. І я туди запрошений. А ви – ні.

Володар перснів рушив ауді з місця; вони їхали, і будинки стали темнішими та нижчими, ауді дерлася нагору битою бруківкою, тьмяна трава на узбіччі, риштак забито палим листям, голі віти вибуялих кущів стукали у скло зворушливими тугими кулачками білих ягід… Ауді вильнула і зупинилася на асфальтовому майданчику перед покинутим шлакоблоковим павільйончиком з іржавим мангалом біля обшарпаної стінки.

Той, що з лупою, відстібнув ременя, вибрався назовні, причому не дуже спритно, і став біля машини. Водила теж. Ну-ну. Сумне видовище.

– Ось тепер виходьте, – скомандував той, що з порізом.

На передній стіні павільйону збереглася мозаїка: дівчина в хустинці на тлі сходу сонця підіймала сніп на витягнутих руках, і летіли у синю далечінь гуси-лебеді… У дівчини не було одного ока та частини щоки, і тому вона скидалася на зомбі. А шкода, що Лідії не вистачало сарказму. Чи принаймні гумору. Була б суперпопулярною художницею.

Вікна були вибиті, одне, бокове, заставлено фанерою. Угу.

– Всередину, – сказав той, з лупою.

– Реп’яхова олія, – сказав він, – і ще цей… як його? А, Head and Shoulders. Змішати, але не збовтувати.

Бідолаха блиснув очима, але промовчав.

– Люди, в яких проблеми, вважають за краще їх не визнавати, – сказав він, – ігнорувати. У вас лупа. Жирна себорея. Реп’яхова олія добре допомагає.

У павільйоні було ще холодніше, ніж знадвору. На бетонній підлозі біля дальньої стіни лежала підсохла купка, сором’язливо прикрившись обривком газети.

– Кращого місця не знайшли? – спитав він докірливо.

Поряд із входом круглилися декілька чурбачків, переливаючись парчевою зеленню моху та багрянцем лишайників. Це кафе збанкрутіло дуже, дуже давно, подумав він. Ще на початку дев’яностих.

– То й що? – Він примостився на чурбачку.

Знизу, від бетону, йшов відчутний холод.

Трійця тупцювала поряд, переминаючись із ноги на ногу. Напевно, теж мерзли.

– Та ви присаджуйтеся, – сказав він і, згадавши купку, виправився, – сідайте.

Один підштовхнув іншого ліктем. Він ніколи не бачив таких сором’язливих викрадачів.

– Чому б вам не зізнатися, – сказав нарешті той, з порізом. – Цим ви зекономите безліч часу. Тим більше що ми й так усе знаємо.

– Тоді який сенс зізнаватися? – Він зітхнув. – Я вас розумію. Тут холодно. Вогко. Вам напевне хочеться відлити. Коли холодно та вогко, зазвичай хочеться відлити. Тим більше що ви нервуєте. А коли нервуєш, теж зазвичай хочеться відлити. До того ж сюди будь-якої хвилини можуть завалитися якісь відморозки. Он там, біля стіни, биті пляшки. Щоправда, я гадаю, для відморозків тут холоднувато зараз. Вони, напевно, влітку сюди люблять приїздити,

1 ... 55 56 57 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"