Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

МАЙЖЕ 6 РОКІВ ТОМУ

Не можу повірити! Мій перший сольний концерт завершився, але хвиля емоцій все ще поглинає мене. В голові відлунюють оплески, які не змовкали майже весь вечір. Повна зала людей — вони підспівували разом зі мною, їхні голоси зливалися в єдиному пориві, підтримуючи кожну ноту. Стільки квітів, стільки подарунків від незнайомих людей — такого щастя я ще ніколи не відчувала. Це було більше, ніж я могла собі уявити.

— Меліссо, — почула я знайомий голос і обернулася. Марина, моя вірна помічниця, світилась від радості, її посмішка випромінювала щастя і гордість. — Ти молодець! У тебе все вийшло!

— У нас все вийшло, — я поправила її, відповідаючи їй своєю найтеплішою посмішкою. У цьому успіху була частинка кожного, хто вірив у мене, допомагав і підтримував на кожному кроці.

Марина тільки закотила очі, намагаючись приховати своє задоволення, але я бачила, як їй приємно чути ці слова.

— Які плани тепер? — вона запитала, грайливо підморгуючи мені. — Хлопці звуть з ними поїхати святкувати. Хочуть поїхати за місто, на дачу одного з музикантів. Що скажеш?

Я на мить задумалась, відчуваючи, як втома починає давати про себе знати. Мій голос, який щойно розливався по всій залі, тепер здавався слабким від напруги останніх годин. Я втомлено зітхнула, трохи примружуючи очі.

— Якщо чесно, я так втомилася, — винувато зізналася, відчуваючи, як всі м'язи тіла нарешті відпускають напругу. — Все, чого я хочу зараз — це чашка гарячого чаю і спати..

Марина уважно подивилася на мене, її погляд виражав розуміння, але також і невелику розчарованість. Вона зітхнула, але зберегла свою доброзичливість.

— Ох, подруго, — видихнула вона, трохи сумно. — Розумію тебе. Тоді відпочивай. Можливо, тебе підкинути?

Я заперечно похитала головою, вдячно усміхнувшись.

— Ні, не турбуйся. Я хочу трішки пройтися. Після всього цього мені потрібно побути наодинці з думками.

— Добре, тоді бувай, красуня! — Марина підморгнула мені ще раз, і ми швидко обійнялися. Її енергія завжди була заразливою, але цього разу я просто не могла піти з ними.

Вона швидко зникла за дверима, поспішаючи приєднатися до друзів, а я залишилася стояти в порожній гримерці, де повітря ще носило аромат квітів і залишки адреналіну від виступу. Мої думки повільно переходили від ейфорії до спокою. Я знала, що наші друзі вже поїхали за місто, святкувати в невимушеній атмосфері, але моє серце прагнуло іншого.

Я вирішила пройтися вулицею, щоб трохи охолонути після всіх цих подій. І добре, що друзі погодились завтра допомогти мені з усіма подарунками.

Місяць високо стояв на небі, освітлюючи дорогу, і цей нічний світ огорнув мене своїм спокоєм. Місто, яке щойно було залите світлом сцени, тепер виглядало зовсім інакше — тихе, майже порожнє, злегка підсвічене ліхтарями, воно давало мені простір для роздумів і відпочинку.

Але цей спокій був перерваний раптовим голосом, який вирвав мене з мого розслабленого стану.

— Ой, я перепрошую, — почувся чийсь глибокий, приємний чоловічий голос. Він змусив мене підняти голову і зосередитися на теперішньому моменті. — Я ще раз прошу вибачення, але чи не підкажете мені, як пройти до головного театру?

Я кілька разів кліпнула очима, намагаючись привести думки до ладу. Переді мною стояв високий чоловік, його темне волосся неслухняно падало на лоба, а очі дивились на мене з такою інтенсивністю, що я на мить розгубилася.

— Пробачте, все гаразд? — повторив він, посміхаючись чарівною білосніжною усмішкою, яка відразу ж привернула мою увагу, але напевно, його блакитні очі приваблювали мене значно більше.

— Так... так, — я похитала головою, намагаючись зібратися. Мої думки ще витали десь у тих блакитних хмарах, проте я змусила себе зосередитися на його питанні. — Куди ви хотіли пройти?

Чоловік, здається, на мить задумався, а потім гучно прочистив горло, ніби це могло допомогти йому пригадати.

— До… — він зробив паузу, не дуже впевнено поправляючи своє неслухняне волосся. — А куди я казав?

Він посміхнувся винувато, опустивши погляд вниз, ніби трохи соромився своєї неуважності. Мені стало цікаво, хто цей незнайомець і що привело його до мене в цей пізній час.

— Гаразд, пробачте, — він, нарешті, знову заговорив, цього разу більш впевнено. — Я просто хотів познайомитися з вами. Ви дуже гарна і... просто забрали мою здатність думати та говорити.

Його слова пролунали так несподівано, що я ледь стримала усмішку. Моя втома, яка ще мить тому тиснула на плечі, зникла, наче розвіяна цим дивним, але приємним компліментом. Незнайомець дивився на мене з очікуванням, і в його погляді було щось дитяче, невинне, навіть трохи нервове, що викликало в мені мимовільну симпатію.

Я ледь стримала усмішку, відчуваючи, як на обличчі з’являється легкий рум’янець. Ситуація була настільки несподіваною, що мені знадобилося кілька секунд, щоб зібратися з думками. Невідомо звідки виник цей чоловік, але його безпосередність була настільки щирою, що я не могла не відчути тепла до цієї зустрічі.

— Це було дуже несподівано, — я посміхнулася, зустрівши його погляд. — І, мабуть, найоригінальніший спосіб знайомства, який мені коли-небудь доводилося бачити.

Він засміявся, і цей сміх був настільки заразливим, що я не змогла втриматися від сміху у відповідь.

— Знаю, вийшло трохи незграбно, — він провів рукою по волоссю, намагаючись його пригладити, але пасма вперто поверталися на місце. — Але як інакше привернути до себе увагу, коли переді мною така чарівна жінка?

Я знову відчула, як моє серце починає битися трохи швидше. У цій ночі, під м’яким світлом місяця, було щось особливе, майже магічне. Незнайомець стояв переді мною, такий упевнений і водночас трохи розгублений, що це змушувало мене відчувати себе особливою.

— Дякую за комплімент, — відповіла я, все ще намагаючись приховати своє замішання. — Але що ж тоді з театром? Вам справді потрібна була допомога, чи це був лише привід?