Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Лізетт довго мовчала, довше, ніж зайняла час вся розповідь Сезера. Дивилася вона у білосніжну далечінь на Тею, було в її лиці світло, і вечірня тінь. Вона раптом подумала про замок на Туманній горі, про фрейліну Тільду, яку давно не бачила. А ще про покійницю Доріану, колишню дружину Міхая. Вона теж згинула, як і та жінка з легенди, а все тому, що землі її не прийняли, і вона не була тією самою, справжньою володаркою. Той князь-месник із легенди обрав собі кохану жінку, її прийняли землі, але вона відмовилася бути його та загинула. «Цікаво, мене теж спіткала б така доля, якби відмовилася стати дружиною Міхая?» Лізетт відганяла лихі думки.
  — Про що задумалася, царицька? Налякав я тебе розповідями, га? Отож! Легенди існують для того, щоб послухавши їх, люди задумалися про наслідки та більше того не повторювали.
  — Кожен несе свій хрест. Як думаєш, Сезере, якщо землі обрали мене дружиною для нашого князя, і в моїх жилах, як кажуть… – Лізетт запнулася вчасно, вирішив, що не варто говорити воїнові, що вона чує голос земель.  — Як так може бути, якщо я з Гертруну родом?
Сезер розтягнувся в усмішці.
   — Ні, ви не з повіту по крові. Кров ваша і плоть звідси, нашинська, вахнархська, бо у вашої матері наша кров.
   — У матері?
   — Ага, у Сніжанської графині, ага.
    — Звідки тобі знати, що вона моя мати?
    — Та що там знати?! Вона і ви, царицьца — одне лице. А щодо крові, то всі вахнархці своїх чують. Кров жива, вона уміє говорити, то ви слухати ще її не навчилася. Древні пращури вважали, що за допомогою крові можна дізнатися, хто ми та звідки родом. Так ось! Ваші це землі, води, народ. Ми народ твій, царицька, і ти правильно вчинила, що долю прийняла і нашого князя. Він у тобі життя своє бачить, а ти все брикаєшся!
Лізетт здивовано тупнула ногою.
    — Ти думай, що кажеш, і з ким панібратськи говориш! Я розберуся, що робити зі своїм життям. Досить розмов… – вона встала з каменю й подивилася в бік лівого берега на жвавий рух роти, що рушила від стіни. — Час настав! Пора займати позицію. Сили в мені заспокоїлися, і я готова зустрічати гостей!

Спочатку Лізетт зачарувала гостей своєю невидимістю, бідолахи не розуміли, що відбувається під ногами, що за дрижання та гул, чому лід на річці раптом почав танути. Після княгиня зустріла їх як годитися, з розпростертими обіймами холодних рукавів Теї, яка накрила військо лорда Аркхенського з головою та забрала у підземні глибини своїх вод. Тих агресорів, яким вдалося вижити від утоплення, Лізетт запросила на друге приймання – отримати по заслугах від берегової гальки, піску та болотного полону. Княгиня вказала правою рукою на вербу, що звисала гіллям до річки, та підкоряючись своїй пані, випросталася зі скрипом і розправивши свої довгі, численні гілки почала їх запускати, як батіг, у ноги втікачам, заплутувати, душити і топити в Теї.

Стіна ще трималася від нескінченних гарматних пострілів зі сторони лорда. Розуміючи що більше немає сенсу тримати оборону біля руйнування, Міхай перетворився на чорний туман та пролетів над мордами ворожих коней, щоб одурманити худобу. Так і сталося: коні почали падати на землю в судомах, а з ними звалювалися воїни Аркхенського, вони сіпалися наковтавшись дурману. Попри очевидну перевагу за допомогою сил землі, військо лорда Аркхенського було більше. Лізетт не збиралася відступати через нерівну кількість власної армії. Вона злетіла до неба за допомогою вітру і, підібравшись ближче до кордону, стала підіймати у повітря вибиті стінні блоки та шматки цегли. Матеріал левітував поруч із Лізетт доки вона не підібрала кожну розбомблену частинку. Нарешті вона відшукала поглядом чорного коня лорда Аркхенського, і зі злою посмішкою послала йому вітання:
  — Небажаних гостей у нас зустрічають лише так!

Лізетт дзвінко ляснула у долоні й блоки, шматки цегли, каміння, будівельний пил стрілою полетіли у напрям лорда та його ратників. Княгиня голосно засміялася, дивлячись на спробу Аркхенського врятуватися. Він не розумів, що відбувається та звідки лунає жіночий сміх. Лізетт все ще була невидимою для ворогів. Її сміх нагадував хуртовину з грозою. На полі бою одночасно панували дві стихії зими та осені. Княгиня набрала повні груди морозного повітря та повільно видихала його через рота утворюючи спочатку спокійну, а потім вихрову метелицю. Гучний грім й снігові пластівці з густих скупчених хмар наводили жах лише армію супротивника. Аркхенський негайно відкликав назад залишок воїнів. Їй вдалося успішно його відігнати, але Лізетт відчувала, що лорд Аркхенський на цьому не зупиниться. Він ще дужче розлючений другою поразкою, але не втратив надію вихопити першість у Міхая. Сам же князь напустив чорного отруйного диму і залишив його висіти над кордоном між ворожою землею – дарунок-попередження для тих, хто задумає повернутися у спробі відхопити владу у Вахнархії.

***

Чорні ворони кружляють над полем у пошуках падалі. Міхай помітно тріумфує, вигукуючи з воїнами гучні слова. Лізетт левітувала неподалік, її зігрівала радість на лиці чоловіка від перемоги, але княгиня розуміла, що це далеко не кінець війни. Вони змогли ненадовго загасити запал Аркхенського, завдяки тому, що вона з силами земель надто швидко зійшлась у симбіозі. Нині Лізетт відчувала, як втрачає над ними владу. Однак їй ще належало призвичаїтися до них, тренуватися вчасно їх стримувати. Як сталося зараз, вона різко впала у кілометрі від верби, розпласталася на спині, розкинувши руки ніби на хресті. На допомогу не звала, сил не було. Розкинута поза нагадала їй дитинство, Лізетт полюбляла лежати на спині, розглядаючи вдень фігурні хмари, а вночі виглядала найяскравіші зірочки й загадувала бажання відшукати чергову знахідку на небосхилі. Повіки княгині зімкнулися й прийшла вона до тями лише через три дні у ліжку зі спадним червоним балдахіном. Вона вирішила, що опинилася в замку на Туманній горі та поспішно зраділа, але згодом зрозуміла, що знаходиться в лісовому будиночку, у тому самому, в який її та Херувіму привіз Сезер минулого разу. Вона марила від жару. Кістки страшно викручувало на всі боки, від нестерпного болю хотілося вити.
  — Я хочу додому... У замок на Туманній горі. Ми вдома, так?.. Ні… тут все інше, навіть стіни дихають не так. Я встану…
  — Тихіше-тихіше, люба, – чоловіча долоня торкнулася її щоки, заспокоюючи, — ліпше тобі не вставати, ти ледве почала відновлюватися. Розумниця моя, ти показала більше, ніж я очікував.
Лізетт моргнула кілька разів перш ніж навела фокус на князя й упізнала його.