Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

   — Міхай… – Вона схопилася пальцями за його долоню та вп'ялася в неї нігтями. — Душа моя, ти тут.
   — Так, я поряд, поспи, радістко, – князь стояв поруч з ліжком на колінах.
   — Залишися зі мною. – Лізетт кидалась головою по подушці. — Я не знаю чому, дуже хочеться, щоб ти залишився зараз поряд. Будь ласка! Міхай! Ти маєш бути поруч. Вони шепотіли, щоб ти був зі мною… твої руки та холод полегшує мені біль. Я хочу відчувати холод, як колись… я пам'ятаю твої пальці на моїй шкірі, дбайливі торкання та владні торкання. Ти завжди хотів володіти мною.

Князь прибрав кучері з обличчя дружини й приліг до неї. Він розумів, що в неї жар та вона марить. Його смілива, і водночас тендітна радість. Він згрібає її обм'якле тіло у свої ручища, утворюючи з них кокон, та пестить її шию і обличчя поцілунками. Вона його диво: передсвятковий ранок напередодні Різдва. Він заперечував Бога, церкву та релігію. Храми неодноразово падали та руйнувалися за його указом. Але сьогодні йому було начхати на свята, які придумали ті, кого звуть спасителями. Міхай тримав у своїх руках справжнього охоронця його земель, який врятував тисячі вахнархських душ кілька днів тому, й тепер вона бореться за власне життя. Нині він її охоронець.
  — Ти ж не залишиш мене, Михасю? Ні?.. Я без тебе пропаду, зів'яне сила і дух мій без твоєї любові. Загниє коріння, опаде листя та бутон ніколи не розкриється, як весна без сонця.
Міхай упивається поцілунками, торкаючись тих місць на її тілі вустами, де утворилися рани та подряпини. Він її вилікує.
  — Я з тобою, моя радість. Усі тяжкості позаду.
  — Міхай… – Лізетт раптом напружилася, затамувавши подих. — Біль! Ти чуєш мене, жахливий біль унизу живота… Ай! Боляче так! Неможливо терпіти.
Князь відкинув покривало з ніг дружини й побачив, що між її ніг з'явилася червона пляма.
  — Диявол! Знахаря… Сезере! Негайно зви знахаря!
Лізетт гарячково ковтала ротом повітря та знепритомніла. Ближче до ночі в будиночку з'явився знахар. Він уважно оглянув Лізетт, зробив усе необхідне, й покликав до спальні розхвильованого князя.
  — Заходьте, Ваша милість, уже можна зайти до княгині.
  — Ну й чому ти мовчиш? Говори! Вона втратила дитину? Говори!
На емоціях переживання Міхай схопив літнього чоловіка за грудки й почав трясти. 
  — Що з моєю дитиною?!
  — Ваша милість, Ви про що? – перелякано заревів. — У нашої найхоробрішої княгині не було дитини в лоні. Клянусь вам!
Князь спантеличено опустив старого на підлогу.
  — Не було, кажеш?! Я що сліпий, вона кровила! Між ніг текла кров!
  — Це не від того, ваша Величність. Справа в іншому, правду кажучи, я вперше бачу таке.
Старий приніс князеві невелике блюдце з ганчіркою та червоною жижею, схожою на кров. Було в ній щось стороннє.
  — Ось, погляньте на ганчірку, я не міг зрозуміти, що це таке, але розглянувши піщинки через збільшувальне скло, мене осяяло – тож земля!
  — Земля?! – не гидуючи, князь узяв у пальці ганчірку, і підійшов до канделябра, щоб роздивитися землю при світлі. — Й справді, це земля!
   — Міхай… – почувся слабкий голос Лізетт. — Підійди до мене, будь ласка. Хочу сказати тобі.
Князь повернув ганчірку у блюдце та підсів до неї на ліжко, узяв за руку.
   — Люба, як ти?
   — Стало краще, як з кров'ю вийшла земля. Нестерпний біль, усередині ніби лезом живим пройшлися, але вже позаду. Землі майже не лишилося в тілі. Вона була всюди.
Міхай поцілував дружину в чоло та зашепотів:
   — Я не очікував, що земля настільки сильна, щоб проникнути у кожний сантиметр твого тіла.  Я... – князь набрав повні груди повітря, – ніби помер, коли побачив кров між твоїх ніг, вирішив, що у твоєму лоні загинуло наше дитя.
  — Ні, я знала б, якби в мені хтось був. Я ж останнім часом не ділила з тобою ліжко.
  — Нічого, ще буде життя в твоєму лоні, радість моя неземна. – Міхай ніжно приклав долоню до живота дружини. — Я змучився від бажання потримати в руках свого первістка.
  — Буде тобі! – скривилася. — Вирує війна, гинуть люди, страждають землі...
  — Тобі не тяжко буде виносити нашу дитину, я більше ніж впевнений, бо бачу те, що ти робиш, як керуєш усім. Ти сильна для цього!
  — Міхай, послухай мене про насущне. Вахнархська земля набагато потужніша, ніж я могла уявити. І війна з лордом Аркхенським то вершина неспокійного, воєнного періоду. Знайдуться держави, які підтримають Аркхенського, лише через страх бути переможеними тобою. Я бачила це! Страх! Розруху! Безвірство! Ми повинні показати іншим державам, що не маємо наміру їх завойовувати, щоб стати ближчими до перемоги над Аркхенським. А твої мрії про спадкоємця... – Лізетт з іронією хитнула головою, – якщо ти думаєш, що мене зможе приборкати поява дитини, то ти, любий, дуже помиляєшся. Дитину б віддала нянькам, а сама у бій!

Міхай стрепенувся й стиснув руки в кулаки від невдоволення. Лізетт крила не тією картою. Вона ще була неприступною. Він міг би виставити за двері знахаря та взяти її зараз, не звертаючи увагу на сльози та прохання зупинитися. Він би любився з нею усю ніч, пестивши її своїм подихом. Але в цьому не було сенсу...тому, що вона все одно не зможе понести від нього дитину без бажання! «Чи їй стало відомо про це?» – подумав князь Міхай. У легенді вахнархських князів говорилося – княгиня понесе спадкоємця тільки у тому випадку, якщо полюбить щиро свого князя та захоче цього добровільно.
   — Даремно ти мене втішила. – Князь обернувся на знахаря. — А ти можеш йти, твоїх послуг княгиня не потребує. Геть!
   — Я розповіла те, що бачила про синів. – Лізетт розвела руками. — Нехай за це ти на мене сердишся, бо не гідна в ролі княгині: не покірна твоїй волі, не народжую спадкоємців, не чекаю з війни в замку на Туманній горі. На жаль, я іншою не стану, такав же вдача.

Княгиня стомлено відвернулася обличчям до стіни.
   — Та хіба ж річ у цьому? – Князь знову кинувся до ліжка. — Я сповна тебе обожнюю, і твій характер, норовливість, хитрість, розум та красу. Привід для гніву в мене другий, що вже там, не любиш ти мене. Мій біль настоянками не вгамувати, от і злюся на себе, й на тебе, тому, що вдіяти нічого не в змозі.
   — Багато ти знаєш про мої почуття до тебе. – Змовницьки посміхнулася Лізетт. — Люблю чи не люблю – не вирішила ще, справа за мною. На хвилиночку, я віддала всю себе в боротьбі на Теї три дні тому. Дивом прийшла до тями, говорю з тобою, а ти лаєш за нелюбов, завчасно про спадкоємців мрієш. Помри я відразу й думки б тебе про це не відвідували.
   — Серденько моє, – Міхай винувато ліг поруч, – зараз для мене найважливіше твоє життя. – Він без сорому підняв поділ сорочки цілуючи живіт княгині. — Набирайся сил, я буду поряд. І не нервуй через мій гнів, то все емоції та страх тебе втратити.
   — Те, що ти опанував, втратити вже складніше.
Лізетт взяла долоню чоловіка у свою руку та поклала на живіт. Холод зменшував біль.