Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Аби краще зрозуміти, що трапилося під Москвою 14 жовтня (новий стиль) 1618 року, — чому гетьман П. Конашевич-Сагайдачний помилував Москву та не спалив і не знищив її вщент, — треба пильніше глянути на завоювання козаками Єльця, де московити нічого не приховували. Бо, звичайно, до подій під Москвою вони понакидали велику купу «доважків брехні». Хоча, за описами, події під Єльцем відбувалися однаково з московськими. Послухаємо:

«16 липня запорозьке військо стало під добре укріпленим Єльцем. Після того, як козаки підготували знаряддя облоги, у тому числі штурмові дерев’яні башти, під вечір 18 липня П. Сагайдачний наказав іти на приступ Єльця. Упродовж ночі запорожці кілька разів штурмували місто під гарматним вогнем його захисників. Наступного дня козакам вдалося захопити острог, тобто дерев’яно-земляне укріплення. Захисники острога почали у паніці утікати, багато з них потонули у річці Сосні. Побачивши, що острог впав, захисники міста послали до запорожців священиків (так званий хресний хід. — В.Б.), аби вони просили у них (запорожців. — В.Б.) пощади. Було домовлено, що єльчани видадуть козакам своїх воєвод, а також царських послів до Криму, які везли татарам споминки, тобто данину. Відтак усі ці особи, у тому числі воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов з дружинами, стали полоненими запорожців… Після здачі міста з процедурою хресного цілування, мешканці Єльця дістали свободу дій…» [227, с. 159–160].

А ось як описаний штурм Москви Петром Сагайдачним: «1 жовтня (за старим стилем) в ніч перед святом Покрови Пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожі ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, як раптом Сагайдачний наказав припинити облогу (штурм. — В.Б.) і відступити» [223, с. 26].

Не викликає сумніву, що припинити штурм Москви могла тільки дуже поважна причина. Такою могла бути тільки хресна хода, за аналогією Єльця. Все інше є московським словоблуддям! А очолив той хресний московський хід в ніч на 14 жовтня 1618 року особисто Єрусалимський патріарх, бо Московський патріарх Філарет з’явився тільки у 1619 році.

І попросив Єрусалимський патріарх Феофан у гетьмана Сагайдачного одного — не руйнувати останнього православного царства, бо воно уже погодилося на жорсткі умови польського королевича Владислава, який на той час відмовився від московського православного царського трону та погодився на пропозицію московитів повернути усі раніше передані кримським ханом Менглі-Гіреєм Московії землі від Великих Лук та Чернігова до Серпухова і Кашири.

Перемир’я було підписане 1 грудня 1618 року. Послухаємо: «1 декабря 1618 года в Деулино было подписано перемирие сроком на 14 лет и 6 месяцев, то есть до 3 января 1632 года. Ценой его стала потеря значительной территории, завоёванной ранее Москвой у Литвы. По условиям договора за Речью Посполитой остались возвращённые ею в 1609–1618 годах города Белый, Велиж, Дорогобуж, Красный, Невель, Перемышль-Рязанский, Почеп, Себеж, Серпейск, Смоленск, Стародуб, Торопец, Трубчевск с их округами и уездами по обеим сторонам Десны, а также Чернигов с областью.

Все земли возвращались вместе с населением. Право уехать в Московию получали только дворяне (татари. — В.Б.), служилые люди, духовенство и купцы. Крестьяне и мещане должны были оставаться на своих местах» [173, с. 588–590].

Звичайно, українські історики мертво мовчать майже 400 років про ці славетні перемоги гетьмана Сагайдачного над московитами у 1618 році та продовжують «співати» старих московських пісень про відновлення Київської митрополії у 1620-му чи у 1621 му році. Який рік веліла Москва називати, той і називали.

Тож судімо самі, взяв чи ні у 1618 році гетьман Петро Сагайдачний Москву! А головне, — чи була вона йому потрібна після такої капітуляції?

«1 січня 1619 року (козаки) зняли облогу Калуги і двома похідними колонами рушили в напрямку України» [227, с. 161].

Але в зв’язку з тим, що П. Сагайдачний заборонив запорозьким козакам ходити в морські походи, десь наприкінці травня 1619 року його позбавили гетьманської булави та обрали гетьманом знову Дмитра Барабаша.

«Однак останній довго не протримався на неспокійному гетьманському посту у Війську Запорозькому. Десь наприкінці червня — на початку липня в урочищі Маслів Став (нині с. Маслівка Миронівського району на Київщині) на загальній козацькій раді Д. Барабаша скинули з гетьманства. Боротьба за булаву не на жарт розгорілася між П. Сагайдачним та Я. Бородавкою… Після того, як на Масловому Ставі гетьманом став П. Сагайдачний, козацька рада висловилася, зокрема, за рішуче обстоювання інтересів Православної церкви» [227, с. 162].

На мою переконливу думку, останнє речення ще раз підкреслює тезу про існування відновленої Київської (на той час липень 1619-го) митрополії. А це ще раз засвідчує про її відновлення 1617 року. Хоча, звичайно, російські історичні і церковні джерела подавали цей матеріал під 1621 роком. Що підтримували і українські історики в часи російської більшовицької держави. Послухаємо ще раз: «6 жовтня 1621 р. у Братській церкві патріарх (зверніть увагу, навіть не зазначається, що той патріарх був Єрусалимський. — В.Б.) висвятив ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірського ігумена Ісайю Копинського — на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького — на полоцького архієпископа» [65, с. 235].

Українські історики, уже незалежної держави, цитували російського офіційного царського автора (Санкт-Петербурзьке видання 1910 року). І лише в останні роки, відчуваючи маразм московської фальсифікації, наші історики змушені були наблизити на 1 рік висвячення Київського митрополита та відновлення діяльності Православної церкви. Але вони не чіпали основного чинника московської фальсифікації: першочергового висвячення московського патріарха Філарета (1619 рік). Послухаємо: «Невдовзі після бою із татарами П. Сагайдачний зустрівся з Єрусалимським патріархом Феофаном, який прибув до Києва 25 березня 1620 року)… Відтак Єрусалимський патріарх Феофан, попри жорстку антиправославну позицію польської влади, врешті-решт зважився відновити вищу православну ієрархію Київської митрополії. До 10 вересня 1620 року він висвятив на Київського митрополита І. Борецького, а також поставив на єпископські кафедри 5 єпископів (владик)» [227, с. 165].

Автор не говоритиме про повне нестикування російського та українського текстів. Маразм матеріалу ще й у тому, що запорозькі козаки, починаючи із 1618 року, звертаючись до польського короля Сигізмунда III, обстоювали права православної неіснуючої з 1596 року церкви. Бо за офіційними матеріалами, вони її відродили тільки у 1620 році.

Наводимо офіційну думку української історичної науки: «Важливою подією для українських земель стало відновлення православної ієрархії, яка припинила своє існування після Берестейської церковної унії 1596 р(оку)» [65, с. 235].

Ми вже говорили, чому виник цей черговий анекдот у російській, а відтак і в українській, історичних науках. Саме