Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Ми пройшли повз першу залишену мною стрічку, поруч з маминим обривком сарафану і пішли вже швидше, не боячись вступити в болото. Далі показався прикрашений стрічками кущ, який виглядав на фоні лісу досить святково. Мені одразу ж спали на думку обрядові дерева бажань, які прикрашали стрічками за язичницькою традицією. Якщо задуматися, то цей кущ має всі ознаки особливого, і стрічки, виходить, не випадково ми пов'язували. І навіть мара не змогла подолати силу бажання, загаданого у потрібному місці у потрібний час.

Однак, як тільки ми дійшли до прикрашеного куща, Аліса раптом спіткнулася. Вона б упала, якби ми з мамою не підтримали її з двох боків. Сестра так сильно здригнулась всім тілом, що я не на жарт перелякалась: 

- Марго, я бачу! Я знову бачу! 

Вона ніби щойно отямилась. Мама міцно стиснула її в обіймах і заплакала. 

- А я здається телефон посіяла. - сміючись і плачучи промовила мама. 

- Мамусю, та фіг з ним з телефоном. - сказала я, вмовляючи її як дитину. - Нам не можна тут лишатися, треба скоріше бігти додому! 

Мама ще раз поглянула на Алісу, яка теж втирала гарячі сльози, кивнула, і ми всі троє, не відпускаючи рук одна одної, поспішили за моїми стрічками геть. 

Добігши до хвіртки, ми зупинилися і поглянули на будинок. Не було схоже що там взагалі хтось мешкав. Якби до цього я не дивилася час на майже повністю розрядженому телефоні, який в той самий момент скривджено пискнув і здох, то вирішила б, що ми були відсутні кілька тижнів, а не добу. 

І що це взагалі була за ідея вирушити в таку глухомань? Так, звісно, тато любив такі відлюдні місці, але ж сам він не лишився, а натомість лишив нас, знаючи як важко буде з ним зв’язатися. Та і телефон на ніч він не перестав вимикати. 

Чому він це зробив? Для чого? 

Я поглянула на маму, яка лише посміхнулась мені підбадьорюючи, і поцілувала в чоло. І ми зайшли в двір через гостинно відчинену хвіртку. 

Але ж я зачиняла її. Хіба ні? 

Двері будинку теж були відкриті настіж. Може вони самі відчинились? Було чутно лише як б’ється в скло самотня муха. Хоча нас не було зовсім недовго, всередині будинок пах ніби давно покинутий. 

Нічого звісно ж не зникло. Однак ті скоринки хліба, які ми лишили на столі вже встигли запліснявіти. Це можна було пояснити лише поганою якістю тіста. 

Якийсь час ми просто мовчки стояли і дивилися на все це. Холодильник, який раптом почав працювати змусив нас здригнутися і ніби прокинутися. 

- Так, добре. Збирайте свої речі, тільки найнеобхідніше і що зможете на собі забрати. Згорніть постільну білизну, - почала розпоряджатися мама, наче нічого особливого не сталося.

Це було так буденно, що я уважно поглянула на її обличчя. Так, це був звичайний, рідний мамин вираз обличчя, який завжди з’являвся у неї, коли ми займались прибиранням, чи ще чимось, що потребує швидкості, а не роздумів та вагань. 

Сама ж вона вже переодягнулась після душу в майку та джинси, складала речі у велику спортивну сумку. Повісивши її на плече, і прикинувши вагу, вона лишилась задоволена. 

Мене трохи вразила швидкість, з якою мама все робила. Начебто заздалегідь була готова до такого повороту подій. Не до одержимості марою, звісно, ​​а до екстреного від'їзду.

Ми теж не гаяли часу збираючи лише необхідне. Багато речей я з собою не брала, лише улюблені книги, привезені з дому Зараз книжкова містика здавалася надуманою та награною. Якщо звісно там теж не описувалась правда. 

Приймаючи душ після Аліси, я не стала зачиняти двері у ванну кімнату, хоч і соромилась своєї недовіри, нехай навіть виправданої. 

Звичайно, моя сумка зовсім стала непридатною, виглядала і пахла огидно. Довелося просити у мами щось, у що скласти свої речі, так як сумка Аліси вже була повна. Я була готова до звичних докорів про те, що треба берегти свої речі, і уважніше до них ставитися, однак мама, не цікавлячись причиною, швидко звільнила для мене підходящий рюкзак, у якому зазвичай возила всяку косметику та ліки.

Речей набралося всього нічого. Кросівки, які займали раніше так багато місця, годилися, як і сумка, тільки для смітника. І все одно за швидкістю зборів ми сильно поступалися мамі. Вона вже вигребла всі наші речі з шаф і розклала їх на своєму ліжку, а на кухні зібрала на столі посуд, відсунувши вбік, але не прибравши термос і щоденник Вертинського з вкладеним у нього саморобним хрестом, які я залишила тут після того, як дістала з сумки.

Коли я увійшла на кухню, мама стояла навпроти іконки і пильно дивилася на неї.

Як тоді…

І ніби бабуся зі Смоляного мені сказала просто у вухо: «Вони вже й не вони. Не ті, що пішли». Хвиля розпачу охопила мене.

Але тут мама, обернувшись, помітила мене і посміхнулася знайомою, такою звичною і теплою усмішкою, що я кинулася до неї, уткнулась носом в плече і трохи поплакала. Мама тільки мовчки гладила мене по спині і тихенько цілувала в маківку.

- Ой, та в тебе зовсім волосся на сонці вигоріло! - Раптом вигукнула мама. - Дивись, ось це пасмо стало зовсім як у тата.

Мабуть, на моєму обличчі відбилася така буря емоцій, що вона поспішила втішити мене:

- Та не хвилюйся ти так, відросте нове.

- Мам, ти пам'ятаєш, що сказав Вертинський? - запитала я і, зрозумівши, що мама взагалі не в курсі, уточнила: - Ну, той старий на болоті.

- Який ще старий на болоті? - все одно не зрозуміла мама. - Сусід наш?

– Та ні, мам! Всеволод Вертинський! На болоті! Що врятував нас…

І раптом я зрозуміла, що мама могла його і не бачити. Наче підтвердивши мої слова, її обличчя раптом скривилось, наче вона згадала щось, що завдало їй біль. 

- Маргош, я зовсім нічого не пам'ятаю. А те, що пам'ятаю, дуже дивне… Дивне та страшне. Не розповідай поки мені нічого, гаразд? Просто давай швидше збиратися та їхати. Це, здається, єдине, що я пам'ятаю та знаю.

Міцно обійнявши мене, вона потримала мене кілька секунд в обіймах, а потім випрямилась, і рішуче пішла в коридор, куди Аліса вже винесла останню сумку.