Читати книгу - "Останній дракон, Ана-Марія Еріш"

Мої дні почали приходити в якусь норму. Вдень я тренувала більш безпечну магію, а от вночі з Віктором темну магію. І хоч всі розуміли вже, що хтось мене вчить, однак я тримала обіцянку. Поки ніхто не мав дізнатися. Віктор же і справді мені дуже допомагає. З нього б вийшов досить непоганий викладач в Університеті чарувань. Однак доля вирішила все ж інакше. Хоча хто його знає, як воно складеться далі життя. Та зараз в нас нарешті був вільний час. Скажімо так, невеликий перепочинок перед тим, що на нас чекатиме далі. А ми ж і досі уявлення не мали, як саме будемо боротися проти Вільяма. В нього ж людей точно більше, ніж в нас. Тут навіть магія не допоможе. Але зараз я не думаю про це.                                                                                                                                                          

Нарешті мені вдалося побути наодинці зі своїм хлопцем. І я хотіла показати йому особливе місце. Сюди не міг ніхто увійти, та звідкись я знала спосіб, аби дозволити йому увійти туди, де не пропускає нікого через магію крові. Проте все ж я попросила його закрити очі та повела коридорами донизу. Тут міг опинитися лише Родерік, однак він сьогодні буде допомагати Алексу та Рейні, адже вони збираються посилити захист будинку.                                                                                                       

- Ти мене зараз плануєш вбити по тихому? - посміхнувся він, коли я вела його темними коридорами. - Ну що ж, значить така моя доля, адже відбиватися від тебе я не буду.                                                      

- Звичайно, як інакше. - розсміялася я. - Для цього я взагалі почала з тобою зустрічатися. Ти ж знав, що я мріяла про це ще з першого курсу? Ось тепер просто ідеальна можливість. До того ж завжди можу сказати, що ти поліз не туди й тебе вбила родинна магія.                                                                   

- Саме тому ти тоді на першому тренуванні мало не вбила мене дерев'яним мечем?                           

Коли ми тільки почали навчатися, нас чомусь поставили в пару на тренуванні. А я ж зовсім не вміла битися. В один момент мене настільки роздратувало те, що він перемагав, що я зробила неправильний випад. І так вже сталося, що дерев'яний меч мало не прилетів Адаму в око, проте він встиг ухилитися. А я то думала, що він не пам'ятає цього. Однак все виявилося зовсім не так. Я ж нічого не відповіла на його фразу, а просто повела далі. І коли ми опинилися на місці, я дозволила відкрити йому очі. Це було неймовірне місце, що називалося серцем дома. І сюди міг увійти лише той, в кому текла кров Діани. Або було дозволено. Проте це не завжди спрацьовує. Так сталося лише з Самаелем, а тепер і з Адамом.                                                                                                            

Тут було невелике приміщення, яке зовсім не мало освітлення. Проте на підлозі були невеличкі струмочки, які світилися магією. А посередині величезний фонтан. До того ж тут росли якісь квіти та рослини, що я бачила вперше. Саме тут зберігалася магія цього місця, і її просто неможливо знищити. Таке буває лише в справжніх родинних маєтках чаклунів. В них віками живуть родини, нікуди не переїжджаючи. Значить, мій родинний маєток набагато старший, ніж я думаю. Кому ж він належав раніше? Я колись дізнаюся.                                                                                                                     

- Неймовірне місце. - прошепотів Адам. - Якась древня магія тут відчувається.                                    

- Це серце маєтку. - відповіла я. - Сюди ніхто не може увійти крім тих, в кому тече кров Діани, моєї матері. Ну і тепер тебе.                                                                                                                         

- Ти мені довірила таке? - здивувався він.                                                                                          

- Звичайно, адже я знаю, що ти точно не зашкодиш мені.- я посміхнулася. - Зараз це місце, в якому ми зможемо побути в тиші та наодинці. Знаєш, мої батьки дуже любили це місце, мені Родерік повідомив. До мого народження вони тут ночували частіше, ніж у власній спальні.                                                      

І тут навіть було спеціальне місце, де можна спати. Адам же розглядав тут кожну дрібничку. Коли я тут вперше опинилася, то в мене була така сама реакція. Все ж я бачила серце дому Мералісів, проте тут я відчувала щось рідніше. Коли Адам розглядав фонтан, я підійшла до нього ближче та поцілувала. Чомусь мені так сильно захотілося зробити це. Він був поряд, такий близький та рідний. І як я раніше не зрозуміла, що ми створенні одне для одного. І маю зізнатися чесно, та я довго сумнівалася, що і справді щось вийде. Навіть після того, як ми почали наші стосунки, все ж проскакували такі думки. Тепер мені соромно за ним. Не розриваючи поцілунку, я підвела його до спального місця, куди він і присів. А я ж перекинула ногу, опинившись на його колінах. Я розстебнула сорочку хлопця, натякаючи на те, чого б мені хотілося.                                                                                                                            

- Ти впевнена? - запитав він, таки відірвавшись від мене. - В нас з тобою ще не було...                    

- Я впевнена. - відповіла я. - Це те, чого я хочу прямо зараз і з тобою. Я кохаю тебе, і мені більше ніхто не потрібен.                                                                                                                                       

- Ти зараз серйозно? Невже ти зізналася мені в почуттях? - я кивнула. - Знаєш, я дуже сильно кохаю тебе. І ці почуття в мене дуже давно. Просто важко далося усвідомлення, адже я довго не міг повірити, що Каталіна, ім'я якої стало синонімом слова катастрофа, може стати для мене тією самою. - я ж його лише стукнула легенько в плече. - Я кохаю тебе, понад усе на світі. І мені важливо знати, що ти справді хочеш цього.