Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Пройдіть по всіх підвальних приміщеннях. Простукайте підлогу піхвами вашої шпаги — чи не буде в якомусь місці лункого звуку, чи не відгукнеться свинцеве склепіння тайника дзвінким відлунням. Упораєтесь?

— Певна річ.

Корнеліус уявив солодку мить: ось він б'є залізом об кам'яну плиту й чує, як відгукується благословенна пустота.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Припустімо, я знайду Ліберею й виноситиму звідти по одній-дві книги за раз. Де ми ховатимемо здобич? Це ж царська власність. Знаєте, що буває за викрадення государевого майна?

— Знаю, — кивнув аптекар. — Я навмисне довідувався в кримінальному уложенні. Спочатку нам відрубають праву руку, припалять смолою, аби ми передчасно не зійшли кров'ю, а потім повісять за ребро на залізний гак, де ми з вами будемо висіти, поки не здохнемо. Не турбуйтесь, я все обміркував. У мене заготовлено тайник, не гірший, ніж у царя Івана. Ходімте, покажу.

Він пройшов у віддалений куток, нахилився над однією з плит підлоги і з деяким зусиллям трохи підняв її, підваживши ножем. Плита була тонкою і не важкою — слабосилий Вальзер самотужки зміг відставити її вбік.

— Бачите, тут іще одна плита, з кільцем. Витягніть її.

Під другою плитою відкрилася чорна діра. Вальзер узяв канделябр із трьома свічками й освітив приставну драбинку, що вела вниз.

— Давайте ви перший, я слідом.

Притримуючи шпагу, Корнеліус поліз у люк. Яма виявилася не дуже глибокою, не далі ніж через десять футів підбори капітана досягли долівки. Згори, крекчучи, спускався аптекар.

— Тут у мене приготовлено секретну лабораторію, — пояснив він, високо піднявши канделябр. — Деякі досліди безпечніше провадити подалі від свідків. Приміром, добувати Філософський Камінь.

Висвітлився стіл із якимись склянками і трубками, грубий дерев'яний стілець.

— Дивіться сюди.

Вальзер зупинився точно посередині невеликого склепу, присів навпочіпки й трохи розгріб землю. Виявилося дерев'яне, обкуте металом віко великого сундука. Аптекар узявся обома руками за ручку, відчинив. Усередині було порожньо.

— Це так званий «алтин-толобас», сундук, просякнутий особливою сумішшю, яка не пропускає вологи. В часи, коли Московією володіли татари, в таких толобасах ханські намісники-баскаки перевозили зібрану данину: золото, срібло, соболів. Манускрипти можуть зберігатися тут хоч тисячу років, нічого з ними не трапиться. І ніхто їх не знайде. Головне — не попадіться, коли виноситимете книги з Кремля.

* * *

Проникнути до двірських підвалів виявилося ще простіше, ніж припускав Корнеліус. Коли мушкетери заступили на караул (рано-вранці, ще вдосвіта), капітан переклав частину засніженого стосу дров, залишивши за ним вузький лаз до іржавих залізних дверцят. Замок відкрив кинджалом, завіси змастив рушничним мастилом. Потім, обійшовши пости, повернувся на те ж місце і прослизнув усередину.

Там теж зберігалися дрова — мабуть, не один рік, бо зверху поліна були затягнуті павутиною. «Дуже по-російськи, — думав фон Дорн, протискуючись зі свічкою вздовж стіни, — заготувати про запас більше, ніж треба, а потім покинути — нехай гниє».

У віддаленому кінці виявились іще одні дверцята, точно такі, як перші, тільки з замком морочитися не довелось — проіржавів настільки, що від першого ж повороту клинка відкрився сам. У наступному підвалі в ніс ударило тухлятиною — тут зберігалися копчені окости, запліснявілі та згризені щурами. Пошвидше проминув смердюче підземелля, перебрався до сусіднього, порожнього. Звідти вело двоє дверей: одні ліворуч, до вузької галереї, другі праворуч, до цілої анфілади низьких склепистих погребів. Корнеліус заглянув до обох, але далі рухатися не захотів, бо для першого разу було досить.

На варту в Кремль рота виходила через три дні на четвертий, тому продовжити пошуки вдалося тільки 9 січня. Цього дня Корнеліус рушив по анфіладі, ретельно простукуючи кожен аршин підлоги. До завершення караульного терміну навідувався в підвали чотири рази. Пройшов дві зали й одну малу кімнату. Марно — підлога відгукувалася глухо.

Продовжив пошук 13-го — досяг кінця анфілади, тобто північного краю підвалу. Знову нічого, якщо не рахувати погреба, де в бочках зберігалося вино. Корнеліус хотів трохи відлити у флягу. Покуштував — угорське, прокисле. Ох, скільки добра пропало даремно!

У проміжках між караулами перебував при Артамонові Сергійовичі, та ще бігав до Вальзера в слободу. На сон часу майже не залишалось, але спати чомусь і не хотілось. Якщо Корнеліус ненадовго впадав у забуття — де-небудь у кутку, на лаві, а то і в санях — снилися сяючі вогнями лали країни Вуф і сама країна Вуф: залита яскравим сонцем, із вигадливими башточками та духмяними садами. Сашеньку бачив капітан лише побіжно. Перевірив на ній свої єдинорожачі зуби — всміхнувся мало не до вух. Здається, подіяло. Боярська дочка подивилася на мушкетера, що скалився, здивовано й ніби з тривогою. Нічого, коли Ліберея переміститься в алтин-толобас, іще побачимо, який жених завидніший — чи князь Галицький, чи хтось інший.

17-го січня фон Дорн рушив із першого погреба ліворуч, до галереї. Тепер простукував не лише підлогу, і стіни теж. І що ж? У першу ж ходку стіна праворуч обізвалася лунко. Корнеліус схопився за серце. Невже? Приклав вухо, постукав рукояткою кинджала вже як слід, на повну силу. Поза всяким сумнівом — порожньо!

Вийшов обійти караули, біля стосу дров прихопив лома. Повернув до заповітного місця. Прочитавши молитву й поплювавши на руки, вдарив залізною палицею в стіну. З одного замаху пробив наскрізну діру, звідки війнуло гнилизною. Припав до отвору оком — темно, не розгледіти. Нічого, замахав ломом із таким завзяттям, що за хвилину біля ніг валялася ціла гора гіпсового кришива.

Капітан зігнувся в три погибелі, протиснувся в утворений лаз із недогарком свічки. Сундуки! У три яруси, мало не до стелі!

Корнеліус не кинувся до скарбу відразу, стримався. Спочатку, як і годиться доброму католикові, склав дяку Святій Діві: «Будь благословенна, Матір Божа, покровителько шукачів», — і вже потім, трясучись од збудження, почав підчіпляти набубнявіле від вогкості, непіддатливе віко.

Пальці намацали щось вологе, схоже на сплутане жіноче волосся. Фон Дорн підніс свічку й застогнав од нестерпного розчарування. Всередині лежали в'язки хутра, що згнило від тривалого та недбалого зберігання. В інших сундуках було те ж саме — облізлі, ні на що не придатні соболині шкурки. Хтось заховав їх тут років двадцять, а то й тридцять тому, та вийняти забув. Схоже було, що