Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

Дні у слідчому ізоляторі зливалися для Єви в одну сіру смугу. Тьмяне світло, металеві ґрати, гучний лязкіт дверей, що відчинялися і зачинялися з механічною регулярністю — все це створювало відчуття позачасовості, ніби вона опинилася в якомусь проміжному просторі між життям і смертю.

Після судового слухання її перевели до одиночної камери. Офіційно — "для власної безпеки", як пояснив їй наглядач. Але Єва знала справжню причину: інші ув'язнені починали поводитися дивно в її присутності. Рита, її колишня сусідка, почала кричати серед ночі, стверджуючи, що бачить "щось темне", що стоїть над ліжком Єви. А та наркоманка, що схопила її за руку в коридорі... її знайшли наступного ранку у ванній кімнаті з перерізаними венами. Перед смертю вона вирізала на стіні одне слово: "ДИЯВОЛ".

Тепер Єва була сама, і це було і благословенням, і прокляттям. Благословенням — бо ніхто не бачив, як вона розмовляє сама з собою. Прокляттям — бо самотність посилювала галюцинації.

Порцелянова лялька з'являлася тепер щоночі, сидячи в кутку камери, спостерігаючи за нею своїми скляними очима. Іноді до неї приєднувалися інші — маленькі фігурки, схожі на дітей, але з дорослими обличчями, спотвореними жахом чи агонією. Вони ніколи не говорили, тільки дивилися. І чекали.

Єва знала, що це не справжні галюцинації. Принаймні, не звичайні. Це було щось інше — послання від Олексія, нагадування про їхню угоду, про те, що термін її спливає.

— Ще скільки? — запитала вона вголос, дивлячись на ляльку.

— Двадцять три дні, — відповів голос позаду.

Єва не обернулася. Вона знала, що побачить Олексія — елегантного, спокійного, з легкою посмішкою на губах.

— Ти тепер приходиш частіше, — сказала вона. — Раніше ти з'являвся лише іноді. Тепер майже щодня.

— Наближається кульмінація, — відповів Олексій, обходячи її, щоб стати навпроти. — Я не хочу пропустити жодної деталі.

Він зовсім не виглядав як демон чи диявол з народних уявлень. Ніяких рогів, хвоста чи копит. Просто вишуканий чоловік із надто проникливими очима. Але тепер Єва помічала дрібні деталі, яких раніше не бачила — як світло ніби згинається навколо нього, як іноді його тінь рухається не синхронно з ним, як змінюється температура повітря, коли він з'являється.

— Тобі подобається спостерігати за моїм падінням? — запитала вона, відчуваючи не стільки гнів, скільки втому.

— Я спостерігаю не за падінням, — відповів Олексій, сідаючи на край її вузького ліжка. — А за перетворенням. Твоя душа... вона розквітає в найцікавіший спосіб.

— Розквітає? — Єва гірко розсміялася. — Я б використала інше слово. Гниє. Розкладається. Вмирає.

— Це питання перспективи, — знизав плечима Олексій. — Те, що люди називають моральним падінням, для мене — це звільнення від ілюзій. Ти стаєш справжньою, Єво. Ти бачиш світ таким, яким він є, а не таким, яким його хочуть бачити.

Він нахилився ближче, його очі раптом стали глибшими, темнішими.

— І знаєш, що найцікавіше? Ти могла зупинитися. В будь-який момент. Я не змушував тебе штовхати Максима з балкона. Не змушував вбивати Марину чи перерізати горло Наталії. Це все були твої рішення.

Єва відвернулася, відчуваючи, як ці слова влучають у неї, мов кулі.

— Ти маніпулював мною, — прошепотіла вона. — Ти знав, що я зроблю.

— Знав, — погодився Олексій. — Але не примушував. Різниця суттєва. Я лише показав тобі двері. Ти сама вирішила їх відчинити.

Він підвівся, пройшовся по камері. Дивно, але якщо наглядач зараз зазирнув би у віконце, він би не побачив Олексія. Ніхто не бачив його, крім Єви. І, мабуть, тієї божевільної наркоманки, яка покінчила з собою.

— Ти ніколи не розповідав мені, чому вибрав саме мене, — сказала Єва, піднімаючи погляд. — Серед мільйонів інших.

Олексій зупинився, подивився на неї з легкою посмішкою.

— А ти думаєш, що ти — єдина? — запитав він. — Що твій випадок — унікальний?

Ці слова несподівано зачепили Єву. Вона ніколи не замислювалася про це. Чомусь вважала, що її ситуація особлива, що Олексій присвятив себе лише їй.

— Скільки їх? — запитала вона тихо. — Таких, як я?

— Зараз? Достатньо, — ухильно відповів він. — У різних куточках світу. Різного віку, статі, походження. Але всі з однією спільною рисою.

— Якою?

Олексій раптом опинився зовсім поруч, його обличчя — в кількох сантиметрах від її.

— Потенціалом, — прошепотів він. — Потенціалом до темряви. До жорстокості. До свободи від моральних обмежень.

Він відступив, і Єва раптом змогла знову дихати. Вона навіть не помітила, що затримала подих.

— Але не хвилюйся, — продовжив Олексій, повертаючись до свого звичайного тону. — Ти все одно особлива. Одна з найцікавіших. Я дійсно з нетерпінням чекаю на фінал.

— Що станеться через двадцять три дні? — спитала Єва, відчуваючи, як холодний жах сковує серце. — Що буде з моєю душею?

Олексій посміхнувся, і в його посмішці не було нічого людського.

— Ти станеш частиною мене, — сказав він просто. — Твоя сутність, твої спогади, твої емоції — все це буде поглинуто. Фізично ти залишишся, але всередині... всередині будеш порожньою. Або ж, можливо, ти станеш моїм новим інструментом, як я був для тебе. Залежить від того, наскільки цікавою ти виявишся до кінця.