Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Кімната була навіть більшою за ту, що в нас була в Академії. Це й не дивно, адже ми зараз у палаці правителів Хейвенберду. Але тут вона повністю належала мені, і мені не потрібно було ділити її з Ілларією, хоча я була б навіть не проти. Спальня була дуже гарною, в ніжних пастельних тонах. Велике ліжко з купою м'яких подушок. І, на щастя, без балдахіна. Мені його і так вистачає. Однак я досі не могла звикнути, що це місце стане моїм домом. Після того, як закінчу Королівську Академію, то надовго поселюся тут. Та поки є три роки, аби звикнути до цього. Через десять хвилин в кімнату влетіла Ілларія, і мало не задушила мене в обіймах. Я вже навіть встигнула трохи скучити за нею. Але тепер я тут, і вона теж.                                                                                                                                       

- Емі, я так рада, що ти тут. Я вже дні рахувала до того моменту, коли ти нарешті приїдеш. Хоча декілька разів і було бажання навідати тебе. Але я дочекалася.- посміхнулась вона. - Тут майже нікого немає мого віку, а Анастасія завжди зайнята. Так нудно, що ти собі просто не уявляєш. Але тепер ми придумаємо щось разом. Правда?                                                                                                                   

- Так, обов'язково придумаємо. - я посміхнулась подрузі у відповідь. - Слухай, хотіла спитати, а скільки Анастасії років? Просто, вона виглядає десь на двадцять п'ять. Але мій батько, тобто Картер Рейгаз, її дуже добре знає вже декілька років.                                                                                                              

- Їй двадцять сім. Вона закінчила Академію Вищих Чинів, і тепер майже не покидає палац. - відповіла Лія. - Просто вона з тринадцяти років приймає участь в управлінні королівством. Дядькові пощастило, що вона в нього є.                                                                                                                                            

Тоді все стає трошки зрозумілішим. Значить я майже вгадала із віком. Однак якось дивно. Чому колись дівчинка в такому юному віці захотіла допомогти в керуванні країною? Невже все було настільки погано?                                                                                                                                                             

- Пішли, я покажу тобі палац. Він тобі дуже сподобається, адже тут стільки всього цікавого. - просяяла подруга. - Все одно, дядько звільниться не скорше ніж за годинку. А зайняти себе треба. Поєднаємо приємне з корисним.                                                                                                                                          

А чому б і ні? Все ж краще, ніж просто сидіти тут та чекати. Палац виявився неймовірним. Я так часто була тут поряд, однак в середині не дуже й то роздивлялася. Мене це не цікаво, адже я віддавала перевагу битвам. Він був набагато простішим, ніж я уявляла собі, та мені подобалось. Ще б, адже для людей, що перетворюються на птахів, потрібно багато простору. Якби я змогла навчитися, то було б набагато краще.                                                                                                                                   

- А от і наша родинна галерея. - посміхнулася Ілларія, коли ми повернули в черговий закуток.               

Ми підійшли до портретів усієї королівської сім'ї. Вони були ніби живі, а значить придворний майстер добре постарався. Нарешті я змогла побачити свою маму яка і справді була дуже гарною. Не дивно, що Реджинальду вона сподобалася. Наскільки я пам'ятаю, ця дівчина з простої родини, але якось викрала серце принца. Чомусь, я була зовсім на неї не схожа, як і на батька. Це так дивно. І в кого ж я тоді пішла? Можливо в якогось родича, який має бути тут зображений. Та один портрет привернув мою увагу. Він був окремо від інших, і виконаний темними фарбами. Це була неймовірно прекрасна жінка. Вона мала чорне волосся, яскраво-блакитні очі та гарне обличчя. А от губи її були червоні. Цей портрет притягував мене. І от з нею в мене й були спільні риси.                                                                 

- Хто це? - спитала я.                                                                                                                                          

- Людміла Арварен. - сказала Ілларія. - Я не знаю хто вона нам, адже історія замовчує це. Дядько казав, що вже в його час про це ніхто не пам'ятав, а до того ще зберігалися якісь відомості. Та ти знаєш, вона досі жива. Хоч їй вже понад шістсот років.                                                                                

- Яким це чином? - здивувалась вона. - Як взагалі таке можливо?                                                           

- Вона вампір. Могутній та дуже древній. - пояснила подруга. - І до того ж найперший. Чому так вийшло, і що було далі - ніхто не знає. Це залишилося таємницею назавжди. Відомо про це лише тим, хто був свідком. Проте запитати вже ні в кого, а вона нікому не розказує. - видихнула Ілларія. - Та в один день Людміла просто пішла і більше не повернулась. Лише потім родина дізналась, що вона живе в іншому королівстві. Якось так все і склалося.                                                                                              

Тобто, в мене в родині був вампір? Справжнісінький? До речі ще й найперший. Важко це усвідомити. Але ж ця жінка могла бути родичкою не по крові. Чи може це впливати на те, що я майже не можу спати? Треба все вияснити. До того ж тепер, коли я знаю правду про своє походження, має бути легше...