Читати книгу - "Таргани"

Харрі спробував перейнятися його словами.

— Наприклад, я запросив на побачення ту дівчину в ліфті: заради чого? Імовірно, зі страху. Я просто хотів довести собі, що ще можу задивлятися на інших жінок. І нічого, власне кажучи, не довів. Адже Хільде… — Єнс замовк, добираючи слова. — У ній є те, чого я не знаходив в інших жінках. А я шукав, повір мені. Не знаю, чи зумію я пояснити, але в кожному разі я не міг відмовитися від неї, оскільки розумів, що знайти таку жінку непросто.

Харрі сидів і думав, що це, мабуть, непогане пояснення — не гірше від тих, що він чув раніше. Єнс, усміхаючись, грав келихом.

— На мене дійсно вплинуло перебування за ґратами, адже звичайно я не говорю про такі речі. Обіцяй, що нічого не розповіси моїм приятелям.

Тут до столика підійшов офіціант і подав їм знак.

— Ідемо, уже почалося, — сказав Єнс.

— Що почалося?

Офіціант повів їх у глиб ресторану, через кухню, нагору вузькими сходами. Прохід був весь заставлений тазами, на стільці сиділа баба, оголивши чорні зуби.

— Це від бетелю, — пояснив Єнс. — Мерзенна звичка. Вони все жують і жують його, поки не згниє мозок і не випадуть зуби.

Харрі почув голосні звуки за дверима. Офіціант прочинив двері, і вони опинилися на просторому горищі без вікон. Десятків два-три чоловіків збилися в тісне коло посередині. Вони люто жестикулювали і в руках простягали м’яті купюри. Більшість із них були білими, дехто у світлих бавовняних костюмах. Харрі здалося, що він упізнав одного з них: його обличчя він бачив у Письменницькій вітальні готелю «Орієнтал».

— Півнячі бої, — пояснив Єнс. — Приватний захід.

— Як же так?! — прокричав Харрі, бо стояв жахливий шум. — А я читав, що півнячі бої заборонені в Таїланді.

— Не зовсім. Влада дозволила їх у пом’якшеній формі, коли шпори на лапах обмотують, щоб птахи не знищили один одного. Ще зробили обмеження в часі, щоб не доводити до вбивства. Але тут усе відбувається за старими правилами. Без обмежень. Підійдемо ближче?

Харрі підвівся навшпиньки й, перегнувшись через людей, що стояли перед ним, подивився вниз на ринг. Два півні, рудий і жовтогарячий, із поважним виглядом ходили по колу, трясучи головами й не виявляючи один до одного жодного інтересу.

— Як же їх змусять битися? — запитав Харрі.

— Не турбуйся. Ці півні ненавидять один одного набагато сильніше, ніж ти думаєш.

— Чому?

Єнс глянув на нього.

— Вони опинилися на одному ринзі. І вони півні.

І ось, немов за сигналом, вони налетіли один на одного. Харрі бачив тільки крила, що хльоскали, і солому, що летіла вгору. Навколо ревіли від захвату, хтось навіть підстрибував на місці. На горищі плив дивний, солодкувато-гіркий запах поту й адреналіну.

— Бачиш того, з роздвоєним гребінцем? — запитав Єнс.

Харрі нічого не бачив.

— Це переможець.

— Як ти це бачиш?

— Я не бачу, я просто знаю. Знав це заздалегідь.

— Але як…

— Навіть не питай, — усміхнувся Єнс.

Крики припинилися. Один півень на ринзі впав. Хтось застогнав, чоловік у сірому лляному костюмі сердито зсунув капелюх на потилицю. Харрі дивився на вмираючого півня. Було видно, як під пір’ям трохи посмикуються м’язи, потім усе скінчилося, і півень лежав зовсім нерухомо. Виглядало все це безглуздо й здавалося якоюсь абсурдною грою — суцільні крила, лапи й крик.

Мимо Харрі пролетіло закривавлене перо. Таєць у широких штанах прибрав із рингу мертвого птаха. Здавалося, він от-от розплачеться. Другий півень продовжував пихато ходити взад-уперед. Тепер Харрі помітив його роздвоєний гребінець.

Офіціант підійшов до Єнса з купкою грошей. Інші дивилися на нього, хтось кивав головою, але всі мовчали.

— Ти коли-небудь програєш? — запитав Харрі, коли вони знову повернулися за свій столик у ресторані.

Єнс взяв сигару й замовив коньяк, старий сорокоградусний «Річард Хеннессі», причому офіціант двічі перепитав назву. Важко було уявити собі, що цей Єнс був тією самою людиною, яку Харрі ще вчора утішав по телефону.

— Знаєш, чому азартні ігри — це хвороба, а не професія, Харрі? Тому що гравець любить ризик. Він живе й дихає цим тремом невідомості.

Він випустив дим колечками.

— Але зі мною все навпаки. Я готовий удатися до будь-яких крайнощів, щоб звести ризик до нуля. І сьогодні я виграв завдяки своїм витратам і власній праці, а це чимало, повір мені.

— Ти ніколи не програєш?

— Із цього виходить добрий банк.

— Виходить? Ти маєш на увазі, що гравці рано чи пізно мусять ризикнути всім, що мають?

— Щось подібне до цього.

— Що за радість грати, якщо заздалегідь знаєш результат?

— Радість? — І Єнс потрусив гроші в руках. — От що дає радість. Принаймні мені. Я людина проста, — провадив він, розглядаючи свою сигару. — Будемо відверті. Я грубуватий.

І він раптово вибухнув сміхом. Харрі вимушено усміхнувся.

Єнс подивився на годинник й підхопився:

— У США вже відкриваються біржі. Бісова робота. Побачимося. Подумай щодо того, що я розповів тобі про мою сестру.

Він зник за дверима, а Харрі все сидів, курив сигарету й думав про його сестру. Потім він взяв таксі в Патпонг. Він сам не знав, що шукає, але ввійшов у стрип-бар, замовив пива й відразу пішов відтіля. Поїв жаб’ячих лапок у «Ле Бушероні», до нього підійшов хазяїн закладу й почав скаржитися поганою англійською, як він нудьгує за Нормандією. Харрі розповів йому, що його дідусь був у Нормандії в день «Д». Це була неправда, але француз від його слів просто засяяв.

Заплативши, Харрі вирушив до іншого бару. Дівчина на високих підборах підсіла до його столика, підвівши виразні карі очі, запитала, чи не бажає він зайнятися оральним сексом. Звісно, бажаю, подумав він про себе, але заперечно похитав головою. Він помітив, що на телеекрані, що висів над дзеркальною стійкою бару, показують гру «Манчестер Юнайтед». У дзеркалах відбивалися дівчата, що танцювали прямо за його спиною на крихітній сцені. Їхні соски були заклеєні золотими паперовими зірками, рівно настільки, щоб показати, що в барі дотримуються заборони на оголене тіло. До трусиків був почеплений папірець із номером: поліція не запитувала, для чого це, але всім було відомо, що номер потрібний, щоб уникнути непорозумінь, коли клієнт замовляє дівчат у барі. Харрі вже помітив її. Номер 20. Дім стояла крайньою з чотирьох танцівниць, і її втомлений погляд радаром ковзав по чоловіках, що зібралися тут. Часом на її обличчі з’являлася усмішка, але очі