Читати книгу - "Дім дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нарешті я вирішив: «Якщо вже попався, то попався», і тепер, хоч так, хоч сяк, а чутка про мої нічні походеньки неодмінно дійде до мого батька. Тому я підняв руку, показав чоловікові середній палець і ввійшов у прохолодний туман.
Вийшовши по той бік кургану, я побачив, що хмари хтось прибрав, наче штору відсунув, а повний місяць на небі роздувся, немов величезна повітряна куля. Він був такий яскраво-жовтий, що я аж примружився. За кілька хвилин прийшла Емма. Пробираючись через болото, вона без упину торохтіла, вибачаючись за спізнення:
— Вибач, трохи спізнилася. Років сто довелося чекати, поки всі спати повкладаються! А коли виходила, то наскочила на Г’ю та Фіону, які цьомкалися й тискалися в садку. Але не бійся. Вони пообіцяли мені мовчати, якщо я мовчатиму про них. — Вона рвучко обняла мене. — Я дуже за тобою скучила. Вибач за те, що сталося вдень.
— І ти мені вибач, — сказав я, незграбно погладивши її по спині. — Ну що — поговорімо?
Емма відсторонилася.
— Не тут. Є краще місце. Особливе місце.
— Та я не знаю…
Емма взяла мене за руку.
— Не переймайся. Тобі там дуже сподобається, обіцяю. Там я все тобі розповім.
Я майже не сумнівався, що то був хитрий Еммин задум затягнути мене до ліжка, і якби я був старшим чи мудрішим або одним з тих чуваків, які бували в ліжку з гарними дівчатами так часто, що вже перебирали, то мені б вистачило психологічної та гормональної стійкості вимагати розмови тут і негайно. Але я був ані старшим, ані мудрішим, ані досвідченим ловеласом. До того ж, вона якось так по-особливому дивилася на мене, безтурботно всміхаючись, час від часу грайливим і звабливим жестом відкидаючи назад волосся, що я відчув себе обеззброєним і безпорадним.
«Я піду, але цілуватися з нею не буду», — пообіцяв я самому собі.
Поки Емма вела мене через болото, повторював ці слова, наче мантру: «Нізащо не цілуйся! Нізащо не цілуйся!» Спочатку ми попрямували до міста, але потім звернули до скелястого берега, який виходив на маяк, й обережно пробралися крутою стежиною до піщаної смуги.
Коли ми дійшли до крайки води, Емма сказала мені почекати, а сама побігла щось принести. Я стояв і дивився, як промінь прожектора маяка, повільно обертаючись, вихоплює з темряви все довкола: тисячі морських птахів, що спали на вибоїстих скелях; гігантські прибережні валуни, відкриті припливам та відпливам; трухлявий ялик, що стирчав із піску неподалік. Коли Емма повернулася, я побачив, що вона перевдяглася у купальний костюм і тримала в руці дві підводні трубки з масками.
— О, ні, — простогнав я, — тільки не це.
— Можеш роздягнутися до трусів і майки, — запропонувала Емма, з сумнівом поглянувши на мої джинси та плащ. — У цьому вбранні ти далеко не запливеш.
— Не запливу, бо навіть не збираюся нікуди плисти! Я погодився прокрастися сюди вночі — це так, але щоб поговорити з тобою, а не…
— Ми неодмінно поговоримо, — запевнила Емма.
— Ага, під водою. Коли я буду в самих трусах.
Вона роздратовано копнула ногою, обсипавши мене піском, різко обернулася і пішла геть, але потім крутнулася на п’ятах і повернулася.
— Я не збираюся до тебе чіплятися, якщо ти боїшся саме цього. Не лести собі.
— А й не лещу.
— Тоді кинь дуріти і скидай свої ідіотські штани!
Раптом вона напала на мене: зборола на землю і силою розщіпила однією рукою мою реміняку, а другою кинула мені в обличчя пісок.
— Тьху! — сплюнув я. — Так нечесно, так нечесно! — Не маючи вибору, я відплатив тією ж монетою, пожбуривши в обличчя жменю піску, і невдовзі між нами точився справжнісінький бій без правил на піску. Коли ж бій скінчився, ми обидва нестримно реготали, марно намагаючись витрусити з волосся пісок.
— От тепер тобі нікуди дітися, бо маєш помитися. Хочеш не хочеш, а доведеться тобі у воду лізти.
— Гаразд, полізу.
Спочатку вода здалася мені невимовно холодною — незавидна ситуація, коли пірнати доведеться в самих шортах, але я досить швидко призвичаївся до температури. Ми пішли по пояс у воді за скелясті валуни, де стояло прив’язане до буя каное. Ми ввібралися всередину, Емма подала мені весло, і ми удвох повеслували до маяка. Ніч була тепла, море спокійне, і на кілька хвилин я забувся в приємному ритмі весел, що плескали по воді. Приблизно за сотню ярдів до маяка Емма кинула веслувати і переступила через борт у воду. На мій подив вона не зникла під хвилями, а так і стояла — по коліна у воді.
— Тут що — піщана коса чи щось таке? — спитався я.
— Ні, не коса. — Засунувши руку в каное, вони витягнула звідти маленький якір і кинула його за борт. Він занурився фути на три і впав із брязкотом. За мить повз нас обернувся промінь прожектора, і я побачив корпус корабля, що простирався під нами навсібіч.
— Потонуле судно!
— Хутчіш, — сказала Емма. — Ми майже добралися. І візьми свою маску.
З цими словами вона повернулася і пішла по корпусу потонулого корабля.
Я обережно вибрався з каное і пішов за нею. Якби нас хто-небудь бачив з берега, то йому, напевне, здалося б, що ми йдемо по воді.
— А ця штука велика? — поцікавився я.
— Величезна. Це корабель союзників. Наскочив на свою ж міну і потонув ось тут. — Емма зупинилася. — Відведи на хвилину очі від маяка. Нехай призвичаяться до темряви.
Тож ми стали обличчям до берега і почекали, слухаючи плюскіт хвиль об наші стегна.
— Досить, тепер іди за мною і зроби гігантський вдих; намагайся набрати повні легені повітря. — Підійшовши до отвору в корпусі судна, який скидався на двері, Емма сіла на край, а потім пірнула всередину.
«Це якесь божевілля», — подумав я. А потім приладнав маску, яку вона мені дала, і пірнув слідком.
Я вдивився в темряву, що огорнула нас з усіх боків, і побачив, як Емма пробирається ще глибше, хапаючись за сходинки трапа. Вхопився за верхню сходинку і рушив слідом за нею, перебираючи руками, аж поки не опинився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім дивних дітей», після закриття браузера.