Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

Я почав спускатися з насипу.

— Ходімо, — сказав я.

Ми мали вийти на польову дорогу, щоб обминути місто з півдня.

Ми всі спускалися з насипу. Раптом з польової дороги пролунав постріл. Куля вліпилася в грузький укіс насипу.

— Назад! — гукнув я.

Я кинувся назад на насип, ковзаючись у грязюці. Тепер водії були попереду мене. Я чимдуж видерся на насип. З густих чагарів хряснуло ще два постріли, і Аймо, переступаючи рейки, заточився, спіткнувсь і впав долілиць. Ми перетягли його на той бік насипу й перевернули.

— Треба, щоб голова була вище, — сказав я.

Піані пересунув його. Тепер він лежав на слизькому укосі насипу ногами донизу, і за кожним уривчастим віддихом з рота в нього випливала кров. Ми троє схилилися навколо нього під дощем. Куля влучила в потилицю, пройшла навскоси вгору і вийшла під правим оком. Поки я намагався затулити ті два пробої, він помер. Піані забрав руку в нього з-під голови, обтер йому обличчя клаптем марлі з перев'язного пакета і так полишив.

— Падлюки! — мовив він.

— То не німці, — сказав я. — Німців там бути не може.

— Італійці,— промовив Піані, наче вилаявся. — Italiani!

Бонелло мовчав. Він сидів поруч з Аймр, не дивлячись на нього. Піані підняв кашкет Аймо, що скотився з насипу, і поклав йому на обличчя. Потім дістав свою флягу.

— Хочеш ковтнути? — Піані простяг флягу до Бонелло.

— Ні,— відказав Бонелло. Тоді обернувся до мене. — Таке могло щохвилини статися й з нами там на насипу.

— Ні, — сказав я. — Це сталося тому, що ми поткнулись на поле.

Бонелло похитав головою.

— Аймо вбитий, — мовив він. — Чия тепер черга, лейтенанте? Куди ми рушимо тепер?

— То стріляли італійці,— сказав я. — Німців там нема.

— Коли б то були німці, вони, напевне, поклали б нас усіх, — сказав Бонелло.

— Для нас італійці небезпечніші за німців, — сказав я. — Ар'єргард завжди боїться власної тіні. Німці хоч знають, чого їм треба.

— Ви все добре розважили, лейтенанте, — сказав Бонелло.

— Куди ми рушимо тепер? — спитав Піані.

— Краще б нам залягти десь, доки посутеніє. Якщо пощастить пробратися на південь, усе буде гаразд.

— Їм вигідно перебити нас усіх, аби ніхто не сказав, що вони помилилися перше, — мовив Бонелло. — Я не хочу давати їм такої нагоди.

— Ми знайдемо, де переховатись якнайближче до Удіне, а коли посутеніє, будемо пробиратися далі.

— Тоді ходім, — сказав Бонелло.

Ми рушили вниз північним схилом насипу. Я озирнувся. Аймо лежав на слизькому укосі головою догори. Він лежав зовсім невеличкий, руки випростані вздовж тіла, ноги в обмотках та брудних черевиках зведені докупи, обличчя прикрите кашкетом. Вигляд він мав геть мертвий. Дощ не вщухав. Я завжди почував до Аймо таку ж приязнь, як і до всіх, кого знав. У кишені в мене лежали його папери, і я мав написати його сім'ї. Попереду за полем було видно селянську садибу. Довкола росли дерева, і до будинку тулилися надвірні будівлі. Врівень з горішнім поверхом тягся відкритий перехід на підпорах.

— Краще нам іти поодинці,— сказав я. — Я піду перший. — I попростував до садиби. Туди вела польова стежка.

Ідучи через поле, я цілком припускав, що нас можуть зустріти постріли з-за дерев у садибі чи з самого будинку. Я простував туди й дуже виразно все бачив. Перехід на горішньому поверсі вів до сінника, і між підпор застрягло сіно. Двір був вимощений кам'яними плитами, з дерев капотіло. Посеред двору стояла велика порожня одноколка, і голоблі її стриміли догори, в дощ. Я пройшов через двір і став під захистком переходу. Двері до будинку були відчинені, і я зайшов. Слідом за мною зайшли Бонелло та Піані. В будинку було темно. Я подався до кухні. У відкритій кухонній печі був попіл. Над ним висіли казанки, але всі порожні. Я розглянувся довкола, та ніякого харчу не побачив.

— Найкраще буде залягти нагорі, в сіннику, — сказав я. — Як гадаєте, Піані, чи зможете ви знайти тут щось попоїсти? Якщо знайдете, несіть нагору.

— Піду пошукаю, — відказав Бонелло.

— Гаразд, — мовив я. — А я піду подивлюсь що там у сіннику.

Я знайшов кам'яні східці, що вели нагору з хліва. У хліві стояв сухий дух, такий приємний, коли надворі дощ. Худоби там не було: певно, забрали з собою, полишаючи господу. Сінник був наполовину повен сіна. У покрівлі двоє віконець: одне забите дошками, друге, вузьке, дахове, з північного боку. До хліва спускався дерев'яний жолоб, яким скидали сіно худобі. А ще був закладений навхрест дошками отвір наниз — під нього під'їжджали хури з сіном, і крізь той отвір накидали його в сінник. Я чув, як у покрівлю тарабанить дощ, і вдихав пахощі сіна, а коли спустився з сінника — охайний дух сухого гною в хліві. Ми могли одірвати дошку й дивитися крізь південне віконце вниз на подвір'я. Друге віконце виходило в поле на північ. Ми могли крізь будь-котре з них вилізти на дах і зіскочити додолу або ж з'їхати жолобом, якщо не можна буде спуститися східцями. Та й сам сінник був великий, і, почувши, що хтось іде, ми могли просто заритися в сіно. Сховок начебто цілком надійний. Я був певен, що ми пробралися б на південь, коли б вони не почали стріляти. Ні, там не могли бути німці. Вони йшли з півночі, дорогою від Чівідале. Не могли вони прорватися з півдня. А втім, італійці ще небезпечніші. Вони переполохані й тільки-но когось побачать, як починають стріляти. Минулої ночі під час відступу ми чули, ніби до армії, що відходила на півночі, пролізло чимало німців в італійській формі. Я цьому не вірив. На війні таких чуток не переслухаєш. I завжди це робить тільки ворог. Ви ніколи не почуєте, щоб хтось перевдягся в німецьку форму й пішов сіяти безладдя в їхніх лавах. Може, воно й трапляється, одначе повірити цьому важко. Не вірив я, що й німці вдаються до такого. Ніяк не міг збагнути, навіщо воно потрібне. Просто ні до чого було їм розладнувати наш відступ. Його розладнували численність війська та нестача доріг. Які вже там німці, коли й