Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі безмежно вдячний і маю за друга.

Тепер Скшетуський здивовано видивився на Хмельницького.

— Бач, як дивуються, — ніби до когось четвертого сказав гетьман. — Тоді я тобі нагадаю, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди з Тугай-беєм прийшли. Розпитував я тоді усюди про свого недруга Чаплинського, котрого не знайшов, а мені й кажуть, як ти із ним учинив після першої нашої зустрічі, що ти однією рукою за чуба, другою за шаровари схопив і двері ним вибив, і пику до крові розквасив, як собаці — ха!

— Я й справді так зробив, — відповів Скшетуський.

— Ой, славно ти вчинив, добре утнув! Ну, я ще до нього доберуся, інакше навіщо тоді комісії та перемови? Таки доберуся і побавлюся по-своєму, але й ти йому дав перцю.

Після цього гетьман повернувся до Киселя і заходився ще раз переповідати:

— За чуба його вхопив та за штаненята, підняв як гусеницю, двері вибив і на вулицю вижбурнув.

І він почав сміятися, аж луна пішла альковом і докотилася до бенкетної.

— Милостивий воєводо, звели подати меду, я вип’ю за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль прочинив двері й кликнув служку, котрий негайно приніс три кварти гущанського меду.

Хмельницький почаркувався з воєводою і зі Скшетуським, випив — мед, певно, відразу вдарив у голову, обличчя засміялося, душа і серце звеселіли, і він, звернувшись до поручика, вигукнув:

— Проси у мене, чого хочеш!

Бліде обличчя Скшетуського взялося рум’янцем, на хвилю залягла тиша.

— Не бійся, — сказав Хмельницький. — Слово не дим. Проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.

Хмельницький, навіть п’яний, умів тримати слово.

— Якщо мені дозволено скористатися з любові, яку ти маєш до мене, милостивий гетьмане, я зажадаю від тебе справедливості. Один із твоїх полковників кривду мені вчинив…

— Шию йому урізати! — гнівно перебив поручика Хмельницький.

— Не про це річ, звели йому лиш на герць зі мною стати.

— Шию йому урізати! — повторив гетьман. — Хто такий?

— Богун.

Хмельницький закліпав очима, потім ляснув себе по лобі.

— Богун? — перепитав він. — Богуна вбито. Мені король писав, що його у двобої зарубано.

Скшетуський остовпів. Заглоба казав правду!

— А що тобі Богун учинив? — запитав Хмельницький.

Поручик спаленів ще дужче. Він боявся говорити про князівну напівп'яному гетьманові, щоб не почути якогось непрощенного блюзнірства.

Його виручив Кисіль.

— Це справа поважна, — мовив він, — мені розповів про неї каштелян Бжозовський. Богун викрав у цього кавалера наречену, милостивий гетьмане, і не відомо де її сховав.

— Так ти шукай її, — відповів Хмельницький.

— Я шукав понад Дністром, де її сховано, але не знайшов. Чув, одначе, що він до Києва хотів її відправити і сам туди збирався, аби шлюб узяти. Дозволь же мені, милостивий гетьмане, до Києва поїхати і там її пошукати, ні про що більше тебе не прошу.

— Ти мій друг, ти Чаплинському чортів дав… Я не тільки дозволю тобі поїхати і пошукати всюди, де ти схочеш, а й наказ дам, щоб той, у кого вона знаходиться, тобі в руки її віддав. А ще пірнач на проїзд дам і листа до митрополита, аби по монастирях у черниць шукали. Моє слово не дим.

Сказавши це, гетьман прочинив двері й гукнув Виговського, щоб ішов писати наказ і листа, а Чарноту, хоч була вже четверта ночі, послав по печатку. Дедяла приніс пірнач, а Донцеві було доручено із двома сотнями кінних провести Скшетуського до Києва і далі, аж до перших польських сторожових постів.

Наступного дня Скшетуський покинув Переяслав.

РОЗДІЛ XIX

кщо пан Заглоба нудився у Збаражі, то не менш від нього нудився й Володийовський, котрий особливо сумував за ратними трудами і пригодами. Бувало, правда, що від часу до часу виходили зі Збаража хоругви розганяти розбійницькі ватаги, які палили і вбивали над Збручем, але то була мала війна, такі собі сутички, хоч через довгу й морозну зиму надокучлива й виснажлива, на якій годі було здобути слави. Ось чому пан Міхал щодня не давав спокою Заглобі, підбиваючи його іти на допомогу Скшетуському, від якого довгенько вже не було жодної звістки.

— Певно, він там ускочив у якусь халепу, а може, й життям наклав, — казав Володийовський. — Нам треба конче їхати, хоч би й довелося разом із ним загинути.

Пан Заглоба не дуже суперечив, бо, як стверджував, геть струхлявів у Збаражі й сам дивувався, як іще грибами не поріс, але із від’їздом зволікав, сподіваючись, що ось-ось прийде від Скшетуського якась звістка.

— Пан Ян не тільки відважний, а й кмітливий, — відповідав він Володийовському на його чіпляння. — Зачекаємо ще кілька днів, бо раптом прийде лист і виявиться, що нам не треба було нікуди їхати.

Пан Володийовський визнавав слушність цього аргумента і запасався терпінням, хоч час тягся для нього дедалі повільніше.

Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях настав спокій. Єдиною розвагою було обговорення публічних новин, які часто-густо проникали крізь сірі збаразькі мури.

Говорили про коронацію і про сейм, про те, чи дістане булаву князь Ієремія, котрий з усіх полководців заслуговував на неї найбільше. Обурювалися тими, хто твердив, що буцімто завдяки поверненню до перемов із Хмельницьким один тільки Кисіль піде вгору. Володийовський через це кілька разів виходив на герць, а пан Заглоба напивався по самісінькі ризи — і з’являлася небезпека, що він геть зіп’ється, бо чалився не лише з офіцерами і шляхтою, а й не соромився погуляти у міщан на хрестинах, на весіллях, особливо вихваляючи їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський шпетив його за це, кажучи, що не гоже шляхтичеві водитися з людьми низького роду, бо від цього зменшується повага до всього стану, але Заглоба відповідав, що тут винуваті закони, які дають змогу міщанам у пір’я вбиватися і такі мати достатки, якими може володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюду такими правами ні до чого доброго не приведе, але робив своє. І важко було дорікати йому за це похмурої зимової пори, коли кожного мучила непевність, нудьга й чекання.

Однак поволеньки стало дедалі більше князівських хоругов стягатися до Збаража, що провіщало на весну війну. Це декому додало отухи. Приїхав серед інших із гусарською хоругвою Скшетуського і пан Підбип’ята. Він привіз вісті про немилість, у якій залишався при дворі князь, про смерть пана Януша Тишкевича, воєводи київського, на місце котрого, на загальну думку, мали призначити Киселя, і, нарешті,