Читати книгу - "Шмагія"

Зараз, багато про що знаючи й багато про що здогадуючись, малефік повинен був би відчувати до бурлаки співчуття. Але співчуття не виникало. Як співчувати щасливій людині? Тут уже швидше з’являться заздрощі: невигойно хворий на злам. Янош настільки вміло приховував своє лихо, перетворюючи ваду на чесноту, що й зрілий чоловік позаздрив би.

Чаклун ступнув до дітвори. Розірвав коло якраз між малюками й відразу замкнув танок знову, стискаючи дві спітнілі долоньки. Не дав отямитися, з серйозним виразом обличчя кинув:

– Ану ж бо…

І ворухнув губами, закручуючи танок «малим лукавцем».

Блиснули зміїною лускою сирові смужки. Заворушилися, потекли вздовж стовбура, здіймаючи трикутні голівки. Кожна змійка в пащі тримала по каблучці, що виконує три бажання. Перевантажувати каблучки маною Андреа не ризикнув, але вавки на ногах вилікувати чи медяника з горішками створити – це запросто. Каблучок було чотири: Янош обійдеться. Камінчики, що валялися біля коріння, засяяли рубінами-сапфірами. Ювелір у крамниці, звичайно, копійки не дасть, а дівчиську перстеник зробити – якраз. У сухих гілках акації озвалися дві віоли, ліра й органіструм. Вісім рухливих кобилок органіструма скакали на шийку інструмента, місцями підвищуючи тон до кумедного іржання.

Мускулюс і не думав, що вийде так здорово.

Він боявся одного: образити Яноша. Це було схоже на те, якби королівський скороход вліз у змагання кульгавого з кривоногими, пристосовуючись до їхнього шкандибання. Ні, хлопець не образився. Навпаки, взяв найактивнішу участь, виконуючи паси, вигукуючи закляття та коментуючи ритуал вченими словами. У батька, мабуть, нахапався, розумник. Дітвора бісилася від щастя, і якщо й збентежило щось чаклуна, то це репліка «заячої губи», коли потіха завершилася.

– Ой, мамочко! – вигукнула щаслива дівчинка, милуючись каблучкою і камінням. – Краса яка! А феєчки були кращі…

– У фартушках, із вуальками…

«Які феєчки?! – ледь не запитав Андреа, ображений у найкращих почуттях. – Де ти бачила феєчок, дурепо?» Добре, чого чекати від малечі. Їм пальця покажи – одні реготатимуть, інші ла-лангського іфрита побачать, із рогами, ногами й димовим язичиськом. Магія, шмагія – один хрін. Поки не виростуть.

– Ти чого з дому втік? – замість цього запитав він у Яноша, коли дітвора розбіглася по домівках: хвалитися. – А, Янош Кручек, отрок із пристойної сім’ї? Що, дістали турботою? Батька б пожалів, гультяю…

Син приват-демонолога Кручека не поспішав відповідати. І не став цікавитися: звідки співрозмовник знає, чи щось такого. Присів навпочіпки: досвідчені бурлаки можуть так сидіти годинами. Торкнув пальцем набряклий синець, скривився.

– Вони мене, майстре Андреа, до дірок зажаліли. Вітром наскрізь продувало від їхніх жалощів. Мабуть, дядько Фарт зараз вчепиться, додому потягне. Рятуватиме. Він мені як другий батько, з дитинства…

– Не вчепиться. Він тебе ще не бачив, твій дядько Фарт. А бачив, то не впізнав. У нього своїх турбот повно. Хоча тут ти правий: якщо впізнає, то потягне. За вуха. І правильно: доцент Матіас зовсім на тінь схожий зробився. А був гарний чоловік, у тілі. Не соромно?

Хлопець посміхнувся розбитим ротом:

– Ні-і. Вони ж вирішили, що я страждаю. Мучуся. Лікували, відчакловували, тато теорії будував… У нього теорії – вмерти й не жить. Вам дядько Фарт ще не розповідав, що демонів нема? Зовсім?

У горлі пискнув їжак-сміхач. Чаклун ледве стримався. Картина олією: «Мисливець на демонів Цвях доводить малефіку Мускулюсу, що демонів немає!» Жанрове полотно. Вивісити в Трестентській галереї, глядачі битимуться. Але сміх швидко висох, коли Андреа зрозумів: Янош спритно веде розмову геть від головної теми. По суті, чаклунові було байдуже, чи повернеться втікач додому, чи втішить сумного батька. Цікавість викликала хіба що фраза: «Вони вирішили, що я страждаю». Цікавість навпіл із повагою. Із заліза парубійко зроблений. Таких жаліти – тільки гнівати. А батько з приятелем не здогадалися.

Забагато збігів. Забагато.

Доля грає з випадком у розбивайки, затято програючи?

– Про теорії, парубче, ми поговоримо наступного разу. А сьогодні – час відпочинку. Після вдалої баталії. Сподіваюся, пане Кручек, ти розумієш, що я тебе жаліти не збираюся? Анітрохи?

– Ага, – щасливо вищирився «пан Кручек». – Розумію.

І дякуватиму до скону.

Запитати в нахаби, звідки він знайомий із Лісовим Дитям? Те, що Янош після бою розмовляв не з ліліпуткою, а з триклятою кульбабою, він зрозумів ще під час відьминої оповіді. Довідатися, чим хлопець зобов’язаний малесенькій бестії, що вона має право йому вичитувати? Яких грошей заборгував, у які справи вплутав? А хлопець відповість, що знати нічого не знає, не відає. Підбігла циркачка, стала дурницю молоти. Мабуть, від ляку. Добряга-Янош взявся Зізі заспокоювати, а дівка геть того… Край. Завіса. Публіка метає на сцену гнилі фіги.

Ти йому: «Вашу карту бито! Зізнавайтеся!»

Він тобі: «Зізнаюся! Щиросердно!»

– Давай я краще розповім одну історію, – замість допиту почав Мускулюс, сідаючи навпроти. Сидіти навпочіпки було незручно, але він терпів. – Жив-був один чарівник.

– Як ви, майстре Андреа?

– Хай буде як я. Ішов він якось… Ну, припустимо, лісом.

І зустрів… ну, припустимо, темного генія. Або світлого. У них, у геніїв, на лобі не написано: темні вони чи світлі. Слово за слово, уклали чарівник із генієм угоду. Чарівник виконує для генія три завдання, геній здійснитьчарівникові три заповітні бажання. Або геній одне бажання виконує авансом, а чарівник тоді працює не за страх, а за совість…

Серце підказувало малефіку: він на вірному шляху.

– А що було далі? – напружився парубійко. Важко сказати, хотів він продовження історії, чи запідозрив недобре. Погляд Яноша, безневинний настільки, що міг виявитися підробкою, буравив оповідача. – Далі що?!

– Ось ти, братику, й думай: що далі? І затям, що третя робота – вона, якщо вірити казкам, найкапосніша.

Ідучи, чаклун озирнувся. Янош сидів під акацією, схожий на хворого горобця. Заблуканий син приват-демонолога Кручека думав. Довкола нього водили танок тіні: дітвора, ліліпутка Зізі в двох іпостасях, огрядний Леонард Швелер притупував ногою, чухав потилицю малефік Андреа Мускулюс… Бачити в цьому танку себе було трохи дивно, але не більше того.

А чинбар із циркачкою і зовсім були як рідні.

SPATIUM X

Сонет пам’яті Цурена Правдивого

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

«Немов листок зів’ялий падає на душу…»

Цурен Правдивий

Листком зів’ялим падає на душу

Моя