Читати книгу - "Майстер корабля"

Я боявся вогню не через те, що він міг вчинити шкоду хазяїнові, а через те, що тоді я втрачав надію повернутися коли-небудь на батьківщину. Вогонь на кораблі — завше небезпека: він гірший за тайфун, за чуму і за голод. Коли на кораблі з'являється блискучий, високий, гойдлпвий полумінь — треба боятися за життя. Я міцно стискав клеван і потроху посувався до прови. Якась людина, заховавшися за купою старих канатів, робила ганебне діло. Купка трісочок уже розгорілася, почали обгорати й товщі шматки дерева. Людина була вдоволена з своєї роботи. Підвелася, шукаючи обабіч пальних речей. На момент світло дістало її обличчя: це був безвухий китаєць. Я знав добре, що його мали викинути в море, і здивувався, ніби побачивши небіжчика. його хтось із матросів пожалів, заховавши до купи лахміття на прові, і він збирався віддячити тепер команді і в першу чергу хазяїнові. Чекати довше — було нікуди. Вогонь розгорався. Китаєць, його звали... (Ніяк ке можу пригадати його імені. Вже ось кілька разів про це думав, та наче зовсім воно вивітрилося з пам'яті!) китаєць мовчки скалив зуби, і то був диявольський регіт. Я згадав увесь біль від його кулаків, згадав свою юнацьку клятву, і на спині в мене наче настовбурчилась шерсть. Я вийшов до вогню, грізно піднявши клеван. Китайця наче вітром відкинуло назад. Він вихватив з-за пояса крис і набіг на мене, але зустрів мій клеван. Китаєць після того як його попобив хазяїн, не мав іще своєї справжньої сили і не був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, ніби виростав разом з моєю злістю. Вогонь тим часом розгорався.

Китаєць хитрував: удавав із себе кволого й знеможеного, тільки захищався, не нападаючи, і все хотів опинитися близько до мене, щоб пустити в діло ножа. Я підбіг до вогню і вже хотів ногою розкидати жар, щоб він не набирав сили. Але вчасно згадав, що без освітлення я загину від ножа китайця. Я став знову наступати і тут побачив зовсім несподівану річ: китаєць щосили зганяв мене до вогню, щоб зайнялася на мені одежа. Вже вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив її, потерши ногою об ногу. У мене стомилася рука від клевана. Очі застеляв якийсь морок. У цей час я побачив мою Баджін. Вона збігла на корабель, тримаючи бамбукову палицю. Китаєць завагався, у нього подвоїлося ворогів. Скориставшися цим моментом, я ударив його клеваном. Він поточився до борту і, ловлячи повітря руками, полетів у воду. Баджін розкидала палицею жар. Ми загасили головешки і повикидали їх за борт. Палуба знову стала темною і порожньою. На ранок там могли знайти лише сажу від вогнища та крис китайця.

А ми, взявшися за руки, перерізали ліс аж до моєї хатини. Ми йшли, як муж і жона. Напоївши ненависть юнацтва, я виходив з нього на дорогу до мужності — зухвалої і суворої. Тропічна ніч мовчазна і задушлива. Вона тамує в людині цноту, і спокій. Ніби у велетенський океан виносяться тоді кораблі людської снаги...

— Я почуваю запах диму, — сказала стурбовано Тайах. Ми понюхали повітря.

— То вам здається. Ми говорили про пожежу, і завше в таких випадках люди гостро відчувають і продовжують собі розповідь.

— Та я справді чую дим.

Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечір. Сонця вже не було. Нитка диму літала над бригом. Можливо, її занесла течія повітря з сусідньої палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас ніхто не палив на палубі. Ми мовчки тривожилися.

— Я піду подивлюся, — запропонувала дівчина.

— Куди?

— Наниз, до трюму й до кают.

Вона полізла по драбинці вниз. Ми посідали на палубі, звісивши ноги в люк.

— Шукайте там добре! — кричали ми і сміялись. —

Понюхайте всі кутки!

— Ей, хто на палубі? — гукнув до нас з берега жіночий голос.

— Заходьте, — відповів я.

До нас підбігла жінка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись і висловлюючи їй нашу любов за врятування від смерті. Але вона не слухала і, освітливши драбину в трюм сірником, полізла по ній хутко і стурбовано. Ми не розуміли такої поведінки. Знизу ми почули її заклопотаний голос:

— Тут хтось є? Одійдіть трохи — дайте я присвічу сірником. Ви ще нічого не знайшли? Будемо шукати разом. Хазяїн трамбака біжить теж і швидко тут буде. У мене ноги проворніші. Бачите, я взнала від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, звідки я взнала. Тут ніде нічого не видко. Підемо нижче.

Розмова Полі почала доходити ще глухіше — очевидячки, жінки перейшли до трюму через незабиту стіну.

— Тут дивіться уважніше — воно десь тут. Тепер я гасю сірника — треба заплющити очі, потім подивитися навкруги: вогник десь мусить себе показати. Ще очей не розплющуйте. Я скажу коли.

Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стіні коридора метнувся відблиск світла, і крізь щілину ми побачили глибоко під нами вогонь. У трюмі жінки закричали. На палубу вибіг, брязкаючи відром, хазяїн трамбака. Усі гуртом ми побігли до трюму. Дівчата били вогонь сосновою дошкою. Хазяїн трамбака допоміг водою. У трюмі зробилося темно.