Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

— Я зроблю для вас все, що зможу…

— Не треба так багато, Віллі. Я не вимагатиму від вас, щоб ви стрибнули вище голови. Розумієте, у мене тут є дівчина…

— І ви хочете сказати їй “до побачення”, — підхопив Харнак. — Для цього є сотні способів.

— Не поспішайте, Віллі. Навпаки, вона мені подобається. Це — дуже хороша дівчина, та у неї є один недолік. Вона — українка. А мені хочеться, щоб перед шлюбом моя Кетхен принаймні довела свою лояльність і патріотизм. Зараз вона працює на залізниці. Чи не могли б ви порекомендувати її військовому комендантові нашої станції?

— Я зроблю це легко, Карл. Але я не знав, що ви такий скритний. Мати наречену й досі не показати!

— Вона дуже скромна. Та не хвилюйтесь, при нагоді я вас познайомлю. — Карл налив коньяк у келих. — Я наливаю тільки вам, Віллі, бо хочу пограти у покер, а там це протипоказано.

Кремер підсів до столика, за яким грав його вчорашній партнер — моложавий генерал, манери якого виказували кадрового військового. Генерал поводився спокійно і вільно. Навколо нього крутилися військові — оберсти й майори. Як зрозумів Карл з їхніх розмов, дивізія, в котрій служили офіцери, ненадовго зупинилась в місті і скоро вирушить на одну з ділянок Східного фронту. Кремер хотів дізнатися — на яку.

— Дозволите? — запитав він, простягнувши руку за картою. Генерал, як старший за чином, кивнув: вчорашній партнер йому сподобався — грає легко, ризиковано і, головне, не труситься над кожною програною маркою.

Карта не йшла Кремеру. Він спробував виграти на блефі, та у когось з партнерів виявилась сильна комбінація і він здався. Кинув карти, ніби випадково показавши, що не мав навіть жалюгідної пари.

Гра посувалася мляво, та нараз генералові і ще комусь з партнерів пішла карта. Кремер мав лише три шістки, та раптом різко підняв ставку.

— Що ви робите? — прошепотів йому на вухо Харнак. — Вони роздягнуть вас!

Але партнери не ризикнули відповісти — і Карл з сміхом показав їм свою єдину трійку.

— Боже мій! — схопився за голову літній майор. — У мене було п’ять треф!

Генерал не показав своїх карт, та Кремер зрозумів — у нього також була гарна гра.

Деякий час Карлу не йшла карта. І все ж він підвищував ставки і вигравав.

— Вам сьогодні щастить, — зауважив один з партнерів. У відповідь Карл, який саме виграв крупний банк, показав свої карти.

— Чистий блеф! — мовив хтось захоплено.

— З картою кожен виграє, — засміявся Карл, — а спробуйте так…

Наступна здача не дала йому нічого гарного: туз, валет, трійка, шістка і вісімка… Карл не думав вступати у гру, та раптом відкинув чотири карти, залишивши туза. Повільно відкривав прикуп — туз, сімка, ще туз… Яка ж четверта? Обережно підняв і очам не повірив — джокер! Тузове каре!

Напівзаплющивши очі, аби, бодай, не видали, недбало кинув до банку десять марок. Невже ніхто не має гри? Пас, пас… Хтось відповів. І раптом — п’ятдесят зверху. Хто?

Зустрів спокійний погляд генерала. Виходить, і йому прийшла карта. Знизав плечима і підняв ставку ще на п’ятдесят марок. Генерал відповів тим же.

“Заманює, — зрозумів Карл. — Подивимось, як ти зреагуєш на це?” Витяг з кишені бумажник, відрахував двісті марок і кинув на стіл. Сьогодні це була найбільша ставка.

Генерал глянув на Кремера задумливими очима і поставив ще двісті.

— Мені нічого не залишається, як підняти гру ще на п’ятсот, — люб’язно посміхнувся Карл.

— На скільки? — запитав майор з жахом.

— На п’ятсот, — повторив Карл і з задоволенням побачив, що партнер втрачає рівновагу — дістав хусточку й обтер спітніле чоло.

Таких ставок у казано ще ніхто не бачив — навколо столу зібралась цікава юрба. Генерал зітхнув — він повинен був відповісти на ці п’ятсот марок, цього вимагав його престиж. Закривши банк, кинув на стіл карти.

— Королівське каре! — мовив з торжеством.

Карл поклав на стіл три тузи і джокера.

— Я не завжди блефую, гер генерал, — пояснив.

Генерал підвівся.

— Сьогодні я виходжу з гри, — сказав з гідністю. — Фатум!

— Але ж, гер генерал, сподіваюсь, ви не відмовитесь взяти участь у невеличкій вечірці. — Кремер покликав офіціанта, підсунув йому виграні гроші. — Коньяк для панів офіцерів на всі гроші!

Генерал глянув на нього з повагою.

— Ви — людина з розмахом! — сказав. — На жаль, такі зустрічаються тепер все рідше…

Карл був героєм вечора. Він стояв біля буфету в оточенні офіцерів і частував їх шампанським. Розмова точилась про становище на Східному фронті. Офіцери були настроєні оптимістично. Один з них, юнак з вусиками, які ледь пробивалися над губою, говорив з запалом:

— Трагедія Паулюса — цілковите непорозуміння. Винувата російська погода, яка завадила танкам Манштейна прорватись до Волги. Росіян треба бити влітку, і, сподіваюсь, солдати нашої дивізії нарешті промарширують по Московських вулицях.

— Але ж ми дуже далеко від Москви, — остудив його запал Кремер.

— Скоро ми будемо значно ближче до неї.

— Російські простори такі великі, а фронт такий розтягнутий, — хитро примружив очі Карл, — що можна бути і в Росії, і дуже далеко від Москви.

— Наш броньований кулак націлений в саме серце більшовиків, — з п’яною відвертістю сказав літній оберст. — Скільки від Бєлгорода до Москви? — звернувся до товаришів, — Я боюсь надто оптимістичних прогнозів — зараз ситуація трохи інша, ніж у сорок першому році, — та вважаю, що ми дійдемо до Москви за два-три тижні!

“Мало вас били під Москвою — бундючних ослів!” — подумав Кремер і вийшов з юрби. Знайшов Харнака. Той споював якогось літнього штурмфюрера, пояснюючи йому перевагу міцних спиртних напоїв над винами. Коли Віллі починав цю розмову, зупинити його не було жодної змоги. Кремер вже зібрався їхати додому, та раптом побачив на порозі залу двох офіцерів у чорній есесівській формі. Карла хитнуло — один з них був Амрен.

Кремер різко обернувся до Харнака, схилився над столиком, наче зацікавився розмовою.

— Сідайте, Карл, сідайте, — присунув йому стільця гауптштурмфюрер, — я кажу, спирт добре пити…

Карл, здавалося, всім тілом відчував наближення Амрена. Аби не сіли за сусідній столик…

Есесівці зупинились за кілька кроків, оглядаючи зал. Карл чув кожне їхнє слово.

— Я вперше в цьому місті, — говорив оберштурмбанфюрер, — і воно справило на мене непогане враження. Центр нагадує старовинні німецькі міста.

— Коли ви приїхали? — запитав його супутник.

— Сьогодні, та вже мав щастя зустріти вас.

— Тут служить також Ерхард Шульц. Пам’ятаєте його?

— Ще б пак. Чудовий хлопець…

Кремер почув рипіння