Читати книгу - "Правда"

— Ох, ну, гут, — Отто зробив невловимого жеста.

Гавкіт негайно стих. А ще за мить усі пси, як один, всілися на дорогу і завили.

— Не набагато краще, але зараз вони хоча б не гризуться, — сказав Вільям, поспішаючи вперед.

— Ну, звиняйте. Пробийте мене осиковим кілком, — сказав Отто. — Я ще матиму кілька неприємних хвилин, коли буду пояснювайт усе це на наступному засіданні, ви розумійт? Звісно, це не… пиття, але як це виглядайт…

Вони перебралися через напівзогнилий паркан і зайшли до повітки через чорний хід.

Люди й собаки юрмилися біля інших дверей. Їхній тиск стримувала лише барикада зі столів та ще Сахариса, неабияк стурбована морем облич і писків перед собою. Вільям ледь розбирав її голос за загальним гамором.

— …ні, це пудель. Анітрохи не схожий на собаку, якого ми…

— …ні, це не той. Звідки я знаю? Бо це кіт. Гаразд, а чому він тоді вмивається язиком? Ні, вибачте, собаки так не роб…

— …ні, мадам, це бульдог…

— …ні, це не те. Ні, шановний, я впевнена. Бо це папуга, ось чому. Ви навчили його гавкати й написали йому на боці «ПеС», але…

Сахариса відкинула з очей пасмо волосся і зауважила Вільяма.

— Ну і хто тут тепер найрозумніший? — спитала вона.

— Тепер-р-р р-р-розумніший! — крикнув «ПеС».

— Скільки їх ще на вулиці?

— Боюся, сотні, — сказав Вільям.

— Останні півгодини були найнеприємнішими в моєму жит… Це курка! Це курка, дурепо, вона щойно знесла яйце! …в моєму житті, і я дуже тобі вдячна. Ні, це шнауцер! Ти можеш собі уявити, Вільяме?

— Що? — спитав Вільям.

— Якийсь бевзь пообіцяв за пса винагороду! В Анк-Морпорку! І ми це надрукували! Коли я прийшла, черга вже стояла по троє в ряд! Тобто — що за ідіот додумався до такого? Один тут привів корову! Корову! І я мусила вести з ним дебати про фізіологію ссавців, доки Скель не стукнув його по тімені! А тепер бідний троль намагається навести лад на вулиці… Там поприносили навіть тхорів!

— Слухай, мені шкода…

— Вибачте, чи не могли б ми допомогти?

Вони обернулися.

До них звертався жрець, одягнений в просту, за традицією омнійців, чорну рясу. На голові він мав плаского крислатого капелюха, на шиї — ланцюжка з кулоном-черепахою, символом Ома, а на обличчі — вираз майже безмежної приязні.

— Я, е-е-е, брат Шпилько, — сказав жрець, відступаючи вбік. За його спиною виявилась ціла гора в чорному. — А це — сестра Дженніфер, що прийняла обітницю мовчання.

Вони втупились у раптово виниклу сестру Дженніфер, а брат Шпилько тим часом продовжував:

— Це означає, що вона, м-м-м, не розмовляє. Взагалі. Ні за яких обставин.

— Ох, — слабко вимовила Сахариса. На обличчі сестри Дженніфер, подібному до цегляної стіни, оберталось одне око.

— Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, — сказав брат Шпилько. — Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.

— Ми шукаємо невеличкого тер’єра, — сказала Сахариса. — Але ви не повірите, що нам при…

— Люба моя, — сказав брат Шпилько. — Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах…

Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один з відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.

— Він просто прихворів…

Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.

Вільяма пересмикнуло.

— Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, — сказав брат Шпилько. — Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти відпадінню душі від шляху істини.

— А до який орден вона належати, якшчо не секрет? — спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.

Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.

— Квітів Перпетуального Ґарунку, — сказав він.

— Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже… концептуально. Що ж — мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.

При появі сестри Дженніфер на вулиці деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу — особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.

У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук — навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.

— Що вона, власне, робить? — спитав він.

Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою, й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.

— Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, — пояснив брат Шпилько. — Йому може бути потрібна проповідь.

— Але… Але он той жорсткошерстний тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, — сказала Сахариса. — А вона не звернула на нього жодної уваги.

— Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, — сказав брат Шпилько.

— Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, — підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.

— Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, — сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.

— Напевне, — відказав преподобний. — Він був такий, типу, сіро-коричневий.

Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.

— То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, — спокійно сказав він.

— Фільтруй базар, писарчук, — тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись клинки, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. — Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш — і дехто загине. Спробуєш пограти в героя — і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух — і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час… Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?

— Так, — прохрипів Вільям.

— Хочеш перевірити?

— Ні.

Вільям раптом перехопив погляд Вернигори, що дивився просто на нього.

— Що там робить цей гном? — спитав пан Шпилька.

— Набирає шрифт, добродію, — сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.

— Скажи, хай продовжує, — сказав Шпилька.

— Е-е-е… Будь ласка, продовжуйте, пане Вернигоро, — гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. — Все гаразд.

Вернигора кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.

Вільям дививися. Рука, що пірнала зі скриньки до