Читати книгу - "БотакЄ"

поїзді Стрий - Івано-Франківськ, виписана гражданіну Сідхардхє. Хоча тоді майже всі їздили підміськими поїздами без квитків. Якраз почалася епоха невиплат заробленого. Коли я їхав до Делятина сам з двома малесенькими дітьми, кондуктори навіть не питалися, чи я маю білет. Мої хлопці дуже любили гризти черствий хліб. Коли я давав їм по скибочці чорного хліба у вагоні, то на нас усі дивилися як на святу родину. Але грошей тоді дійсно зовсім не було.

Ми їхали на літо до Делятина, бо там був дешевий сир, були ягоди, гриби і яблука, була добра кринична вода. Вечорами, коли діти засинали, я брав із запасів на стриху якусь пилку, або емальовану ринку, або кілька керамічних попільничок і йшов це продавати у якийсь із нічних барів, яких у ті часи в Делятині було більше, ніж у Франківську чи Львові. Попільничка - це було найулюбленіше Джонове українське слово. Він казав, що якби в

нього колись народилася донечка, то отак ніжно він би її назвав. У центрі Львова були тоді лише два нічні заклади. Один з них - бар ґранд-готелю. З Фациком ми хотіли випити вночі кави. У нас навіть було трохи грошей і ми зайшли до того бару. Виявилося, що кава там коштує один долар. І саме долар, а не купонами за курсом. Доларів у нас не було. Ми вийшли з готелю і за яких двадцять кроків знайшли на хіднику якісь папірці. Виявилося, що то були два долари.

Можна було вертатися на каву. Натомість ми пішли в інший заклад - під готелем «Львів». Там було дуже симпатично, бо стояли довжелезні столи з такими ж лавками з двох боків. Незнайомі люди мусили сидіти один коло одного, як на сільському весіллі. За два долари ми повечеряли, випили фляшку і навіть каву перед ранком. Крім усього іншого, нас із Фациком з’єднувала буря на озері. Воно було велике і глибочезне. Фацик хотів половити щук

на блешню. Найкраще це робити в русі. Ми знайшли справжнього дуба - човна, витесаного з одної верби. Я мав гребти одним веслом, а Фацик - закидати і тримати вудку, витягувати щук. Досить далеко від берега стало зрозуміло, що піроґа пропускає воду. Доводилося вичерпувати воду руками. Але все було добре, поки раптово не звіявся вітер і почалася злива. Великі й швидкі хвилі розгойдали дуба так, що важко було навіть всидіти, вода залила його з усіх боків, лупили блискавки. Ми навіть коротко попрощалися на всякий випадок. Але доплили до берега, втративши лише мешти, які були у мене так довго, що навіть називалися Петром і Павлом. Фацик був одним із тих трьох людей у моєму житті, яких я вважав досконалішими у всьому без винятку. Дзядзьо Михась був другим. Про третього я вже так не думаю. Дзядзьо Михась привіз бабцю Зоню і тата до Делятина у п’ятдесят шостому. Десь за рік у відпустку після Угорщини

приїхав один родич-офіцер. Влаштували прийняття. Нарешті офіцер оголосив тост за успіх угорської кампанії. Дзядзьо не хотів за таке пити і спробував вийти з-за столу. Але сидів під стіною, затиснений іншими гостями, ті його не випускали. Тоді дзядзьо вискочив на переповнений стіл, пробіг ним, не зачепивши жодного тареля, жодного келішка, жодної фляшки, перескочив через ще якихось людей і пішов додому. Якраз у листопаді п’ятдесят

шостого загинув дідо Мар’яни. В Ужгороді його застрелив совєтський офіцер. Він був зовсім молодий і мав двох маленьких доньок. Мусив багато працювати. Пізно ввечері вони з напарником везли картоплю для якоїсь крамниці. Дорогою їх спинив офіцер і попросився третім у кабіну вантажівки. Він мовчки собі сидів, а водії невдовзі почали говорити між собою, перейшовши за звичкою на угорську. Вони розмовляли про те, де можна

було б роздобути трохи дров для дому. Так само без слів офіцер вийняв пістолет і застрелив Мар’яниного діда. Напарник ледве встиг вискочити з машини і забігти в якісь кущі. Офіцера навіть ніяк не покарали. Поруч була війна в Угорщині, на Закарпатті сконцентрувалися військові резерви. Офіцер пояснював, що, почувши розмову угорською, зрозумів, що його хочуть убити, тож він захищався. Дзядзьо і близько не міг знати про щось таке, але і не міг

хоча би вдавати, що п’є за перемогу червоної армії в Угорщині. Навіть добре знаючи про повішаних угорськими військовими гуцулів у першу світову, про погром на Красному Полі. Він любив співати пісні з часів Карпатської України. Мені було три роки, коли дзядзьо навчив мене і мого делятинського кузена кількох козацьких пісень. Він вирізав з дошки профілі кінської голови, прикріпив їх до палиць, і це були наші коні. Ще ми мали дерев’яні шаблі і малинові

шлики на шапках. Їздили городами і співали про Марусеньку, про Дунай, про хустину і стрілецьку могилу. Ми роздушували на руках, на голові і шиї ягоди калини і думали, що то кров з ран. Трохи пізніше він зробив нам перші луки. Потім ми щороку робили луки самі, вдосконалюючи і лук, і тятиву, і стріли. Наші останні підліткові стріли мали наконечники з автоматних куль. З відстані ста кроків вони перелітали ще й через двадцятиметрове дерево, а з тридцяти пробивали

дошку. Але найбільше часу ми потратили на кидання ножів. У нашій колекції були і багнети, і штики, і тесаки різних армій. Були і саморобні ножі, виважені для метання, виточені з напильників. Мої сини винайшли ще одну технологію. Вони клали великі цвяхи або шматки грубого сталевого дроту на рейки, і поїзд виробляв бездоганні стилети. Дзядзьо Михась казав, що людина без ножа є найбезпораднішою істотою. Він завжди мав при

собі не лише складаного ножа, а навіть маленький гострильний камінь. За два дні перед початком школи він подарував мені простенький однолезовий розкладний ножик, просвердлив у колодці дірку і засилив шнурок. Багато років я носив його на грудях. Щось подібне було і з ременем. Дзядзьо вважав, що чоловік мусить носити ремінь і не попускати його, щоби не дозволяти