Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Решту листів зі знахідки Шраєра я коментую у примітках до окремих текстів. Це стосується також і менш відомих або невідомих у широких колах осіб, котрі, втім, часто були більш істотними партнерами Шульца, ніж бувальці літературних салонів. Я вирішив, що слід вказати, бодай вибірково, хто ще серед значних і відомих адресантів були авторами дощенту листів, що пропали. Та вказівка стосуватиметься лише окремих осіб і постатей, а тим часом інші — не менш важливі — залишаться незнані нам як учасники життя в тих спустошених регіонах.

На чолі цього вибіркового, звісно ж, неповного, списку стоять жінки, котрі посідали важливе місце в реальному світі Шульца, а дехто з них — і в його витвореній парареальності. Найменші шанси залишити по собі тривкий епістолярний слід мала Анна Плоцкер, убита боївкою українських націоналістів, остання любов Бруно Шульца. І власне вона вціліла як адресатка відомих нам листів, натомість, зникла без сліду як авторка власних, які не дочекалися Шраєра у криївці покинутого горища, або ж горище їх уже — занадто пізніх — не дочекалося. Проте рядки про це останнє кохання знайшов у Бориславі приятель, котрий, як і Шраєр у Дрогобичі, натрапив на шматки розмаїтого минулого. Посмертний дар тих, хто не врятувався.

Решта осіб — це ті, чиє листування з письменником зазнало цілковитого знищення. А були серед них його впливові партнерки в житті й мистецтві: Зоф'я Налковська — велика покровителька та приятелька Шульца, а також Юзефина Шелінська — наречена й товаришка буденних і небуденних днів. Загибель усього листування між ними й Шульцом — листів, перетворених на попіл у Дрогобичі, Янові неподалік Львова, у Варшаві, — передувала кончині Приятельок через тридцять і п'ятдесят років…

Цінним документом і пам'яткою є пізні листи приятельки Шульца Дебори Фоґель, які збереглися уривками на дрогобицькому горищі та були знайдені Шраєром. Проте порятунок не судився її давнішим листам; зокрема, з періоду формування обрисів Цинамонових крамниць, зі змістовними алюзіями до них. Це особливо дошкульна втрата. Якби не відсутність тих записів діалогу, обидві сторони котрого назавжди загинули, ми б змогли простежити безпрецедентний процес: поступову появу, народження в суперечках шедевру в процесі кристалізації дедалі виразнішого екстракту чистої поезії в прозі — Цинамонових крамниць. Сам Шульц усвідомлював важливість того дуету, творчої ролі їхніх суперечок і згод. Напередодні війни він просив позичити йому оту незвичайну серію із записом його участі в діалозі. Невідомо, чи прохання було задоволене, та це й не важливо, бо, чи то у Львові, чи то в Дрогобичі, доля того списаного дрібним почерком пакету була б однаковою.

Промовистою є цілковита відсутність у вцілілих паперах листів від, окрім згаданих тут, Марії Кунцевич, Томаса Манна, Болеслава Лешмяна, Вацлава Берента, Адама Важика і багатьох-багатьох інших — у тому числі з мистецьких й інтелектуальних кіл Львова та Варшави, куди Шульца повели перші успіхи в письменстві, здобуваючи йому нових читачів, шанувальників і снобів.

Уже доволі добре відомо, що письменство Шульца походить із його листів. Тим більші їхня цінність і вагомість. Однак, щоб стати епістолографом на межі великої літератури, слід у ньому вправлятися багато років поспіль. Далебі, Шульц практикував той жанр мистецтва думки і слова, що ним була епістолографія, здавна. Годі й установити його початки, які спонукали апологетів листування та полемістів до взаємності.

Реґіна Зільбернер у своєму томику Клаптики спогадів — матеріали до зовнішньої біографії Бруно Шульца (Strzępy wspomnień — przyczynek do biografii zewnętrznej Brunona Schulza, Лондон 1984) намагається сягнути тих початків, але — судячи з усього — не сягає їх:

«До загиблої епістолографії Шульца належать листи, адресовані Емануелеві Пільпелю, sui generis меценатові мистецтва. Він був, либонь, першим його адресатом. Захоплений Мундек читав мені ті листи і, підносячи вгору потужний вказівний палець, казав: «Запам'ятай собі, що я тобі зараз скажу, Бруно ще стане славетним письменником».

То було, мабуть, на початку двадцятих років. Засноване на читанні листів пророцтво Мундека Пільпеля збулося до йоти, хоча присвоєння йому титулу першого адресата листів Шульца здається мені неточним припущенням, утім, звісно, син дрогобицького книготорговця перебував на чолі обраних адресатів нашого епістолографа. Пільпель був одним із його однокашників, приятелем дитячих літ, листування з яким не урвалося й пізніше, а тривало після школи, було надалі потрібним і можливим. Передусім вони писали на канікулах із і до Трускавця, але й у період навчання Бруно у Львові, під час відпусток, у перервах між мало не щоденними зустрічами, по-сусідськи, — і ці листи були покликані заповнити ті перерви. В епістолярному спілкуванні з Шульцом, окрім Пільпеля, вправлялися також і інші тамтешні їхні однолітки, згодом це переросло в міцну дружбу. Серед них були: Станіслав Вайнґартен, котрий майже все життя колекціонував твори Шульца, його живопис, малюнки, графіку (зображення Вайнґартена фігурує на багатьох придбаних у Шульца композиціях), багатолітній мешканець Лодзі, так само, як піаністка-віртуоз Марія Рей-Хазен, зачарована Шульцом, либонь із магічно-історичною взаємністю. А ще померлий замолоду краківський закопаненчанин Владислав Ріф, обдарований письменник і епістолограф, листи котрого у двадцятих роках надходили до Шульца в такому ж темпі і з тією ж частотою, що й листи Шульца до Закопаного. Взаємовплив обох юнаків своєю тривалістю й активністю був зумовлений усвідомлюваній ними спорідненості уяви, побратимству духовної структури — нині в тому вже годі впевнитися.

Згадані для прикладу, пов'язані з Шульцом духовно і листовно, особи з дрогобицьких околиць і з далеких сторін були йому необхідні. В їхній незамінності письменник упевнювався пізніше, коли контакти з часом слабшали й завмирали.

Отож усі, кому я присвячую ці побіжні згадки, є винятково — і це не випадковість — євреями, котрі, як і Шульц, з великими труднощами, а іноді й ціною жертв, які вони складали і своїм, і чужим, помалу виходили з уже не існуючих матеріально ґето, відмовляючись від батьківських звичаїв і традицій. Його з ними також поєднував своєрідний міф, відчуття певної спільноти в регіонах стародавніх Пророчих Книг і на ґрунті поточних кривд. Здається безсумнівним, що Шульц — в інших питаннях далекий від конфесійних проблем і етнічно трактованого походження — відчував себе поміж тими людьми не таким беззахисним, як, скажімо, у школі, де навчав, чи на літературній ниві, де після тріумфу Крамниць і Санаторію