Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Татарами, Сараценами, Вірменами й иньшими княжими (розум. Львовими) вояками, замкнув ворота перед узурпаторами і відчинив їх (1327 р.) тільки на таких умовах: що Болєслав, прийнявши титул руського князя, позволить міській громадї спокійно й свобідно жити по своїм законам і звичаям; князївського скарба, яко річи сьвятої, він не рушить і нїчого в публїчних справах не буде робити без загальних зборів (sine comitiis сеnturiatis) — Zimorowicz Opera c. 59. На жаль се оповіданнє по всякій правдоподібности цїле було тільки фантазією львівського патриція XVII в., що переносив і на XIV в. обставини reipublicae Leopoliensis.

50) Текст в прим. 15.

51) Див. вище c. 103.

52) Таку гадку висловив Лонґінов (Грамоты c. 10-1): він думає, що по смерти Юриєвичів зіставали ся в галицько-волинській землї дрібнїйші князї, і з початку Юрий опанував тільки Володимирську волость. Його погляд приймає й Линниченко з тою ріжницею, що припускав боротьбу Юрия не з руськими князями, а з сепаратистичними змаганцями поодиноких округів (Критическій обзоръ c. 153). Але сї гіпотези не мають опертя в джерелах; Лонґінов шукає підпори для свого погляду в ріжницї титулу Юрия в його грамотах, але нестійність його арґументації збив уже Линниченко (1. c.). Оповіданнє Зиморовича про Львовян, на котре покликуєть ся також Лонґінов, не має нїякої певности, як я вже сказав.

53) Про них див. в прим. 11.

54) Тут повторено також і фразу про посередництво „свояка” Зіґегарда Шварцбурґа та його instrumenta et pactiones: се мабуть зовсїм безпотрібно відписано з грамоти 1316 р. Так само відписана і для того не має нїякого значіння фраза про оборону від Татар, котрій надає в своїх міркованнях велику вагу Прохаска (W sprawie c. 9), здогадуючи ся, що сї слова в пізнїйших грамотах Юрия мусїв упустити під пресією бояр, що тримали ся Орди.

55) in Ladimiria nostra civitate capitali.

56) Monumenta Poloniae III c. 78 — Śrocznik Świętokrzyski, і в иньшій верзії, не знати звідки взятій, — Poczet królów polskich ibid. c. 295.

57) Длуґош II c. 155; його звістка має дуже правдоподібний вигляд і потверджуєть ся словами Івана Вінтертурського, що жінки Болєслава й короля Казимира (теж жонатого з Гедиминівною) були сестри. Імя її дає невидана мазовецька ґенеальоґія — про неї див. Бальцер Genealogia c. 488. Нарбут, покликуючи ся на напись на гробі Офки, зве її Офкою, в християнстві Марією, але се друге імя додав він сам хибно, як добре вияснив Бальцер 1. c.

58) Див. в прим. 17.

59) Русько-литовська лїтопись в І т. Учених Записок II отд. академіи с. 27. Звістку сю декотрі дослїдники приймають скептично, уважаючи її тенденційною (нпр. Дашкевич ЗамЂтки c. 46, пор. Линниченко ЗамЂчанія с. 85). Я думаю, що се оповіданнє укладало ся тодї, коли вже Волинь не була objectum litis, а й окрім того не припускаю такого отвертого видумання факта; той факт, що Любарт так легко дістав Волинь і Галичину по смерти Юрия, до певної міри потверджує, що він дїйсно уважав ся спадкоємцем ще за його житя.

Линниченко в своїх Дополненіях по поводу сеї замітки моєї зазначує, що не розуміє її, бо спір за Волинь почав ся ще в XIV в. (c. 112). Ну, я думав, що читач догадаєть ся, що я говорю про спір за Волинь (а не Галицько-волинські землї), що розгорів ся між Литвою й Польщею в 1440-1450-х рр.

60) Chronicon Budense c. 254, Дубницька хронїка Hist. Hung. scr. III c. 129, Турову II гл. 98, Янко з Чарнкова — Monum. Pol. hist. II c. 637-8.

61) Лїтературу й перегляд ріжних поглядів див. в прим. 18.

62) Див. т. II c. 413-5, 449-452, і т. III c. 18 і далї.

63) Текст умови з 1350 р. в урядовій копії 1357 р., видав Прохаска ор. c. дод. II.

64) Див. прим. 18.

65) d. Lothka dux Ruthenorum venit in Wisegrad cum electo populo militum suorum ad regem Karolum Hungariae, promittens ei omnis аmісісіе incrementum — Дубницька хронїка у Flоrіаnі Hungariae fontes domestici III c. 128, Туровц гл. 98 (у нього імя читаєть ся: Lochka); звістка ся походить з старої, сучасної угорської хронїки, доведеної до р. 1342 — див. Кайндля в Archiv für öst. Gesch. т. 88 c. 455.

66) Галицьким боярином уважав Лотку Шараневич: (Исторія Гал.-волод. Руси с. 150), Ржежабек (ор. с. с. 217), Линниченко (ЗамЂчанія с. 102), і сей погляд приймав і я в першім виданню сеї книги, бачучи в сїй звістцї симптом боротьби Юрия-Болєслава з галицьким боярством. Але тепер думаю, що вірнїйші стилїзації звістки були погляди угорських письменників, що бачили тут галицького князя (як іще Прай — див. прим. 19, новійше Повр — Magyar-ruten érintkezések c. 940).

67) Івана Вінтертурського оповіданнє див. в прим. 15, иньші тексти в прим. 20.

68) Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 і 384. Оден з новійших дослїдників др. Прохаска добачає в тім великий полїтичний плян Юрия: Русь могла зайняти самостійне становище, тільки здобувши санкцію одної z władz naczelnych świata — а то папи: тільки се могло увільнити її від претензій сусїдів, від татарської неволї, отже Bolesław Jerzy II rozpoczął akt przyjęcia wiary katolickiej od siebie, liczył na ludność, katolicką w wielkich centrach, na kolonistów zachodu w miastach zaludnionych przeważnie Czechami i Niemcami, na których jako na trwałej podstawіе opierał i dodrobyt kraju — W sprawie c. 11. Проф. Линниченку сї здогади Прохаски здають ся „дуже імовірними” (Суспільні верстви Гал. Руси c. 2), минї навпаки — дуже штучними.

69) Christi fideles.

70) de fidelibus procreatus parentibus.

71) Ржежабек, за ним Філєвич, з переходом Юрия на латинство й заходами коло ширення латинства звязували часті приїзди м. Теоґноста на Волинь; в з'їздах епископів до Теоґноста Філєвич бачить (c. 136) православні собори ad hoc. В дїйсности частий побут Теоґноста на Волини поясняєть ся справою галицької митрополїї, що тягнула ся від часів Юрия Львовича, а собори епископів, практиковані за Теоґноста при сьвященню нових епископів скрізь, були тільки загальною реформою церковних порядків руської митрополїї --див. про се в гл. 3.

72) Вона переказана тільки у Длуґоша III. 155, але має всякі вигляди правдоподібности.

73) extirpare schismaticum errorem.

74) fidem immutare.

75) Ржежабек (c. 215), Іванів (c. 224)