Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Музей покинутих секретів 📚 - Українською

Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

349
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Музей покинутих секретів" автора Оксана Стефанівна Забужко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 211
Перейти на сторінку:
бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв'язані за спиною, і якась необорна, вихрова сила втягувала його у відкриті двері чорного «опель-кадета», того самого, яким його колись везли на Пелчинську в ґестапо, — а «Рахеля» безпорадно простягала руки за ним услід, її обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його волікло, одриваючи од землі: я — Адріян Ортинський! — і від цього свого крику вжахнувсь, спам'ятався, — з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й відітхнув: слава Богу, — упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого справжнього імени, ані «Рахеля» — його псевда…

І, остаточно заспокоєний, заснув — міцним, безтривожним сном здорового мужчини.

…Нарешті прийшов по нього «Стодоля», з охоронцем і ще одним хлопцем, з місцевих, — замірялися перекинути його кудись на дальше село, щоб відлежався та попив собі молочка десь на стриху в добрих господарів, але він відмовився, заявив, що цілком здужає й може хоч зараз ставати до праці. «Орко» потвердив, що прямої небезпеки вже дійсно немає — вистачить міняти перев'язку, а щодо приписів уздоровчого режиму, то, їй-бо, лікарю, ніщо так не покріплює чоловіка, як боротьба, й не ослабляє так, як вимушене безділля, хіба терапія не має брати під увагу також і цей чинник?.. Мусили признати йому рацію, він переміг — він завжди перемагав… А от про «Романа» «Стодоля» нічого не знав — ні до села на впізнання не привозили тіла, ні в районі цим разом не виставляли. «Роман» зник без сліда, розчинився в зелених запахах весняного лісу; зробився сном.

«Стодоля» сповістив йому, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом, прийшла штафета зі штабу: через великі втрати цієї весни — перелічив імена загиблих командирів, і Адріянові потемніло в очу, — відбулися значні переформування, тож їх обох переводять на зміцнення оголеного терену, — назвав псевдо нового окружного провідника, Адріян кивнув: знав його ще з часів осінньої кампанії сорок п'ятого, коли тамтой був сотенним. Праці матимуть повні руки, і буде з ними секретарка, «Дзвіня» — «моя наречена», майже офіційно ознайомив «Стодоля», гейби наперед застерігав: моє, не руш, — і Адріян знову кивнув, ховаючи посмішку: вітаю, друже. От уже ким як ким, а закоханим «Стодолю» собі жодним побитом не уявляв. Втім, що він про нього знав?.. Ну що ж, тепер буде нагода пізнатися ближче. А той, ніби прочитавши його думки, несподівано поліз у нагрудну кишеню маринарки, витяг із стертого на згинах паперового згортка невеличку знимку й простяг Адріянові, — на мить здалося: навіть обличчя йому, завжди сторожко стяте, з отим націленим наперед горбатим носом і гострим поглядом близько, як у вовка, посаджених очей, — зм'якло, освітилося зсередини, от-от усміхнеться: — То вона.

Але Адріян так і не побачив його усмішки, дарма що цікавий був, як може всміхатися закоханий «Стодоля». Хоча дуже можливо, що «Стодоля» таки всміхався, держав у руці знимку — і всміхався. Але Адріян того вже не бачив.

З фотографії на нього дивилася Гельця.

ЗАЛ IV. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ПІСЛЯ ВИБУХУ

Привіт — привіт — ки-ицька моя, дай цьом… Ох. А чого ти такий якийсь… схарапуджений? Ах ти смішненя, та певно ж, що нормально, все нормально, Юрко мене довіз своєю машиною під самі двері, я ж тобі казала, і чого ото було переживати? (Яке дурняче слівце — «переживати» — і ніяк я його не відучу, а воно, між іншим, перехідне дієслово, «переживати» можна тільки «щось», наприклад війну або голод, а «за когось» можна — тривожитися, непокоїтися, журитися, потерпати, і ще з півсотні синонімів, але хто сьогодні вже так говорить?..) Плащ у шафу повісь — ммм, а що це так пахне?.. Йо-о-осип-на-кобилі, оце так так! — ми що, гостей чекаємо? Боже, очам не вірю, краса неземна, п'ятизірковий ресторан, та й годі, диви-диви, навіть квіти купив — ах ти ж моє сонечко, ти, ти таке моє-моє-моє… А покуштувати можна? Прямо зі сковорідки? Добре, соррі, хай буде «пательня», хоча найвидатніший український мислитель звався, завваж собі, таки Сковородою… Гаразд, гаразд, мовчу як миш, уже практіцскі стулила писка і йду мити руки. Чи, може, мені з такої романтичної оказії взяти душ? І напахтитися перед виходом до столу чимось шалено сексуальним? До речі, ти в курсі, що чоловіків найдужче збуджує запах ванілі, тобі не здається, що це свідчить про інфантильну фіксацію на маминих тістечках?

Чесно, я сама читала — ні, не про фіксацію, а про ваніль, про фіксацію, то вже я доперла власним потужним інтелектом… Мррр… А-дька! Інтелект не там… не в тому місці, навіть у жінки, пусти… Ведмежа мале… О'кей, добродію, раз вас так хвилюють розумні жінки, то візьму собі псевдонім — Дарина Пательня, а що, чим погано? І провадитиму колонку в якому-небудь «Женському журналі». Tiпa, про вічне. Тільки що ніхто там не знатиме, що таке «пательня»… Адька, одоробло ти одне ходиш, а шампуню ти що, так і не купив?!…К'янті? К'янті це ха-ра-шооо!.. (Як це по-чоловічому — врочисто піти по вино й забути заодно купити шампунь, якого другий день нема в хаті!) І непогане, видать, має бути к'янті, дві тисячі другого року — ах ти ж мій сомельє… Ну, зі свічками, це вже зайве, це ти вже витребенькуєшся, — «женських журналів» начитався? Пошукай-но в тій шухляді, там десь мала бути пачка салфеток непочата. Ага, розпакуй, будь ласка. Воно ложкою чи виделкою їсться? Адька, та давай уже швидше, я здихаю з голоду! Ах, ти свічником хотів похвалитися? А я, бач, і не вкурила, до чого то воно ті свічки, — ану-ко, дай глянути… Круто… Це що, мідь? Бронза, он як. А чим її відтирають — чи воно й мусить бути такий… малосольний відтінок? Тобто, не малосольний, а — як пліснява на квашеному огіркові, такий самий колір, правда ж? Супер. Класна цяцька. І яка важу-уча, слухай!.. Ні фіґа собі. О, згадала: в Лесі Українки в якомусь оповіданні баришня-компаньйонка розчереплює старій баронесі голову якраз бронзовим свічником! Якщо прицілитись і як слід метнути… Багатофункціональна штука. Ну добре, давай і свічки вже, для повноти картини… Чекай, я електрику погашу. Ум-гу… Тільки не для такої кухні, звичайно, — це добре для великого заміського дому, щоб стояло над каміном, на мармуровій полиці, чи в їдальні — посеред дубового столу з тенісний корт завбільшки, еге… Покупця вже маєш? І почім же така краса?.. Сип більше,

1 ... 55 56 57 ... 211
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Музей покинутих секретів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Музей покинутих секретів"