Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

Вівторок — день підписання перемир'я — випав холодний і дощовий. Полковник Ауреліано Буендіа з'явився не о п'ятій ранку, як завжди, а раніше, і випив свою звичну чашку кави без цукру.

В такий день, як сьогодні, ти народився на світ, — сказала йому Урсула. — Всіх налякали твої розплющені очі.

Він не звернув на неї уваги, бо прислухався до маршового кроку солдатів, сигналів сурми та уривчастих команд, що розтинали світанкову тишу. Хоча після стількох років війни полковник Ауреліано Буендіа мав би вже звикнути до цих звуків, він відчув слабкість у колінах і сироти на шкірі, як за юних літ, коли вперше побачив голу жінку. І невиразно подумав, піймавшись нарешті в пастку туги, що якби у той час одружився з тією жінкою, то не спізнав би ні війни, ані слави й залишився просто безіменним ремісником, щасливою твариною. Ця запізніла й недоспівана слабкість отруїла йому сніданок. Коли о шостій годині ранку прийшов полковник Герінельдо Маркес із групою повстанських офіцерів, полковник Ауреліано Буендіа здавався ще мовчазнішим, замисленішим і самотнішим, ніж звичайно. Урсула намагалася накинути йому на плечі нового плаща.

Що подумає уряд! — умовляла вона його. —Подумає, що в тебе не лишилося грошей навіть на плащ, тому ти й здався.

Плаща він не взяв, але вже в дверях, побачивши струмені води, що лилися з неба, погодився надягати старого фетрового капелюха Хосе Аркадіо Буендіа.

Ауреліано, — іще попросила його Урсула, — обіцяй мені: якщо тебе там спіткає лиха година, згадай про свою матір.

Він усміхнувся їй відчуженою усмішкою, клятвено підняв руку і, не мовивши ні слова, пішов з будинку назустріч погрозам, докорам і прокляттям, які будуть супроводити його через усе місто. Урсула взяла двері на засув, вирішивши не відчиняти їх до кінця свого життя. «Ми обернемося в прах у цьому будинку без чоловіків, — подумала вона, — але не дозволимо, щоб усілякі людці втішалися, бачачи наші сльози». Весь ранок вона намагалася знайти в будинку, заглядаючи в найпотаємніші кутки, бодай щось, що нагадало б їй про сина, але так нічого й не знайшла.

Церемонія відбулася за двадцять кілометрів від Макондо, під велетенською сейбою, довкола якої згодом було засновано місто Неєрландію. Представників уряду та партії і делегацію повстанців, уповноважену скласти зброю, обслуговувала дзвінкоголоса юрба послушниць у білому, то нагадувала наполохану дощем голубину зграю. Ауреліано Буендіа приїхав на брудному, облізлому мулі. Він був неголений і страждав радше від болю, завдаваного наривами, аніж від усвідомлення страшної загибелі всіх своїх мрій, бо вичерпав до решти надію, лишив позаду славу й тугу за славою. За його бажанням не було ні музики, ні фанфар, ні святкового калатання в усі дзвони, ні вигуків «ура!» — не було жодного іншого вияву радості, який міг би порушити жалобну атмосферу перемир'я. Мандрівного фотографа, якому вдалося зробити з полковника Ауреліано Буендіа один знімок, що міг би зберегтися для нащадків, примусили знищити неґатив, не дозволивши навіть проявити його.

Церемонія підписання перемир'я тривала якраз стільки часу, скільки було потрібно для того, щоб усі поставили свої підписи. Делегати сиділи за простим сільським столом у центрі латаного-перелатаного циркового шатра, довкола стояли останні віддані полковникові Ауреліано Буендіа офіцери. Перш ніж збирати підписи, особистий представник президента республіки хотів був зачитати акт капітуляції, але полковник Ауреліано Буендіа виступив проти.

Не гаймо часу на формальності, — мовив він і наготувався підписати папери, не читаючи їх.

Тоді один з його офіцерів порушив сонну тишу шатра.

Полковнику, — сказав він, — зробіть нам таку ласку: не підписуйтеся першим.

Полковник Ауреліано Буендіа погодився. Після того як документ обійшов круг столу, серед такої глибокої тиші, що за шкрябанням пера об папір можна було розпізнати кожен підпис, перше місце все ще лишалося порожнє. Полковник Ауреліано Буендіа наготувався заповнити його.

Полковнику, — озвався тоді другий його офіцер, — ви ще маєте можливість врятувати своє добре ім'я.

Не змінившись на виду, полковник Ауреліано Буендіа підписав перший примірник акту. Ще не встиг він розписатися на останній копії, як біля входу до шатра з'явився офіцер повстанських військ, тримаючи за вуздечку вантаженого двома скринями мула. Попри свою зовсім зелену молодість, він здавався сухою й стриманою людиною. Це був скарбничий повстанців округи Макондо. Щоб вчасно прибути на місце підписання перемир'я, він зробив важку шестиденну подорож, тягнучи за собою конаючого з голоду мула. З великою обережністю він зняв скрині зі спини мула, розчинив їх і виклав на стіл одну за другою сімдесят дві золоті цеглини. Це було ціле багатство, що про його існування всі якось забули. Серед загального безладу останнього року центральне командування розвалилося, революція переродилася в криваве суперництво ватажків, і годі було визначити, хто за що відповідає. Золото повстанців, відлите в блоки, вкриті потім глиною, залишилося поза контролем. Полковник Ауреліано Буендіа примусив відзначити сімдесят дві золоті цеглини в акті капітуляції і підписав його, не допускаючи обговорень. Виснажений юнак і далі стояв перед ним, дивлячись йому в вічі своїми світлими, кольору золотавого цукрового сиропу, очима.

Ну що там іще? — спитав полковник Ауреліано Буендіа.

Молодий офіцер стиснув зуби.

Розписку, — відповів він.

Полковник Ауреліано Буендіа власноручно написав йому розписку. Потім випив склянку лимонаду, з'їв шматок бісквіту, запропоновані послушницями, і пішов до намету, приготованого на той випадок, якби він забажав перепочити. Там він скинув сорочку, сів на край розкладачки і о третій годині п'ятнадцять хвилин пополудні вистрелив із пістолета в коло, яке його особистий лікар обкреслив йому на грудях йодом. В той самий час у Макондо Урсула підняла кришку горщика з молоком на плиті, дивуючись, чого це молоко так довго не закипає, і побачила, що він повен хробаків.

Ауреліано вбили! — вигукнула вона.

Відтак, скоряючись звичці, виробленій самотністю, подивилася на подвір'я й побачила там Хосе Аркадіо Буендіа, сумного, промоклого під дощем і набагато старішого, ніж тоді, коли він помер.

Його вбито по-зрадницьки, — уточнила вона, — і ніхто не потурбувався закрити йому очі.

Вночі Урсула постерегла крізь сльози світляні оранжеві диски, що швидко перетинали небо, мов падучі зірки, й вирішила, що це знамення смерті. Вона все ще ридала під каштаном, припавши