Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Наказ лейтенанта Вершини 📚 - Українською

Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Наказ лейтенанта Вершини" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 77
Перейти на сторінку:
й думати, — нема тебе і нема.

— Розстріляли фашисти наших людей — родини тих, хто виручав десантників, і комсомольців. Всі, хто не сховався, загинули…

— Про Надю нічого не знаєш? Не впіймали її карателі?

— У діда Захарка переховується. Там ще кілька дівчат перебувають лиху годину.

— Даремно я послухав Вершину, треба було мені раніше діяти, але я ще надолужу, поквитаюся з фашистами.

— Що ти надумав? — насторожено запитав Юрко.

— Треба було висадити в повітря палац разом з Маєром і всім есесівським кодлом. Тол у мене є!

— Дурницю ти надумав, — розсудливо озвався Юрко, — нічого ми не можемо робити без згоди лейтенанта.

— Я наперед знаю, що він не дозволить.

— І правильно зробить! Висадиш палац у повітря — фашисти село спалять. Не можна діяти, як комусь заманеться! Наказ лейтенанта для нас — закон!

— Я й сам розумію: кожен підпільник повинен виконувати своє завдання. Але спробуй бути спокійним і врівноваженим, як фашист отак над людьми знущається. Нічого мені так не хочеться, як воювати з окупантами. Лише б узяв мене лейтенант в партизани!..

Опівдні чорні фургони поповзли за село, за ними рушили танкетки й бронетранспортери, а надвечір до Берегових приїхав староста, сказав задоволено:

— Слава тобі, господи! Пронеслася над нами чорна буря і не зачепила. Боявся я за тебе, Маріє; думав, що німець за тих комсомольців тобі життя вкоротить. Могла й дітей під загибель підвести. Пронесло! Але лютує німець! Скоро не село, а пустка буде. До чого ж люті карателі! І не підходь до них, і не гомони. Ніхто тебе й слухати не хоче. Ніби ти й не староста, а така собі комаха. Пронесло! Слава тобі, господи!

— Проходьте, Юхиме Мартиновичу, — запросила Щупака мати, — чого стоїте біля порога? Сідайте до столу, чарку вип'єте.

Староста поклав на лаву плисовий картуз, сів за стіл.

— Чарка ніколи не завадить! І від неї я ніколи не відмовлюся. Оце подзвонив комендант Штарк, що риби йому сьогодні можна не привозити. Хотів генералів пригостити, а вони, бачте, із Зіфертом рушили на той світ. До чого, я вам скажу, вредний був отой Зіферт, — не давав мені спокою. То покоївок йому підбери, то склади список комсомольців! Приготуй меду, бо він хоче відправити посилку в Німеччину. Давай і давай! Тепер Штарк наказав скласти списки на сто чоловік. Давай людей на роботу в Німеччину. Легко сказати — сто. А спробуй їх нашкребти. Треба було людей отак по-дурному не стріляти, а підвести їх під мобілізацію. Через два тижні Штарк сам приїде перевіряти відібраних в Німеччину. А Саченко догрався! І сам поліг, і людей погубив. Нема розуму в німця. Я ж їх попереджав, доповідав, доводив, що Саченко червоний, що він з партизанами заодно, — не вірили! Гарний, мовляв, господар, нема доказів. От він і нагосподарював! Та як там не є,— іншим тоном заговорив староста, — а живому про живе треба думати.

Мати поставила на стіл пляшку горілки, квашені огірки, смажену рибу:

— Пригощайтеся, Юхиме Мартиновичу.

Староста випив чарку, взяв скибку хліба, понюхав, сказав задоволено:

— Оце хліб! Смачно пахне. Люблю я, як хліб пахне! А то їли глевтяк. Зараз наше право, і ми мусимо мати все. Людина раз на світі живе, і тут, як кажуть, не зівай… Добра горілочка калганівочка. Отака колись і в нашому шинку водилася. От якби мені оце зараз шинок відкрити! Шинок поки що не світить, а крамниця буде! У мене вже й дозвіл є, і приміщення комендант подарував. Тут я, Маріє, такий гендель задумав, що грошики самі в торбу сипатися будуть!

— Навіщо вам, Юхиме Мартиновичу, ті гроші?! Що ви за них зараз купите?

— Не кажи, Маріє, не кажи! Яка власть не буде, а гроші все одно знадобляться. От і вирішили ми з Трохимом Свічкою на рівних паях відкрити крамницю. І треба буде навідатися в Київ. Так я хочу просити вашого Юрка, щоб він поїхав разом з Трохимом. Свічка теж просив, бо він же цвенькати по-їхньому не вміє, а Юрко з німцями про все домовиться. Так хай на тому тижні піде до коменданта і візьме перепустку. Я Свічці вже виклопотав дозвіл на поїздку в Київ.

Коли почало сутеніти, до Берегових завітала лікарка, почала розповідати, що комендант Штарк збирав медичних працівників, знайомив з новими інструкціями, виданими канцелярією гауляйтера Коха. Штарк вимагав лікувати лише тих, хто працює. Всім іншим хворим медична допомога не потрібна. Зараз, мовляв, основне завдання — відібрати людей на роботу в Німеччину. Після коменданта виступав німецький лікар, такий собі інтелігентний панок в есесівській формі. Він наказував тяжкохворих, літніх людей не лікувати, а вводити їм карболку. Лікар запевняв нас, що після цього уколу хворий швидко, без будь-якого болю помирає. Далі казав, що їхня санітарна група прибула на Полісся вивчити причину спалаху епідемії, викликаної невідомим вірусом. Пам'ятаєте, як ми скористалися жар-зіллям? Та епідемія зникла безслідно. «Є підстави вважати, — заявив цей «професор», — що вона викликана більшовицькими агентами, щоб перешкодити мобілізації робочої сили до Німеччини». Потім він наказав нам скласти списки психічнохворих, калік і передати в жандармерію. Незабаром почне працювати комісія, попередив нас німець, в складі якої будуть представники санітарної групи військ СС. Потрапили ми в скрутне становище. Дати людині довідку, що вона тяжко хвора і не може за станом здоров'я їхати в Німеччину, — значить, приректи її на смерть. Є наказ палити хати тих, хто ухиляється від мобілізації.

— Що ж тепер робити? — запитала Берегова.

— Треба їхати за білим зіллям. Створити видимість спалаху нової епідемії. На цей раз висипного тифу. Хворі на висипняк не підлягають знищенню. Оце я й прийшла попросити Юрка, щоб він завтра поїхав з дідом Захарком у плавні за зіллям. З Вовкою я домовилася, дала йому звільнення від роботи, хоча заборонено.

— І я поїду, — вихопилася Леся. — Я вже й веслувати навчилася. І зілля допоможу збирати.

Галина Іванівна осудливо глянула на дочку, сказала лікарці:

— Хоч ви, Оксано Василівно, присоромте її! Ніяк не хоче мене слухати. У селі такі страхіття, а вона хати не тримається.

— По зілля треба їхати, — сказала лікарка, — і негайно. Хто ж допоможе людям? Мобілізацію необхідно зірвати до початку роботи медичної комісії, бо потім буде пізно.

— Хіба ж я проти, Оксано Василівно? — зітхнула Галина Іванівна. — Тільки страшно мені за Лесю! Та хай уже їде! Що буде, те й буде!

— Спасибі вам, Галино Іванівно, хай Леся поїде, хлопцям веселіше буде. Завтра вранці й рушайте в плавні, постарайтеся побільше привезти білого зілля, — сказала лікарка.

Уранці

1 ... 55 56 57 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наказ лейтенанта Вершини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наказ лейтенанта Вершини"