Читати книгу - "Війна лайків"

Це дивовижно нагадує те, як російські пропагандисти топили своїх опонентів у тому, що дослідники RAND називають «брандспойтом обману», із використанням тих самих інструментів мікротаргетування Facebook. ІДІЛ теж завалює опонентів масовими та спеціально підлаштованими повідомленнями. Пригадайте, що ІДІЛ могла створювати понад тисячу офіційних випусків пропаганди щомісяця. У кожній ситуації безперервний каскад давав змогу кмітливим вірусним маркетологам зрозуміти, що спрацює для наступного раунду.

Це остання частина рівняння, що пояснює, як можна завоювати соцмережі та проникнути в уми тих, хто їх використовує. Щоб «виграти» Інтернет, потрібно навчитися поєднувати елементи викладу, емоції, автентичності, спільноти та затоплення. А якщо ви зможете «виграти» Інтернет, то зможете виграти й суперечки, вибори та реальні битви. Вам навіть удасться викривити те, як люди бачать самих себе і світ довкола.

Утім, факт, що тепер ці уроки доступні будь-кому, означає, що не всі віртуальні битви будуть односторонніми бліцкригами. Коли їх засвоюватимуть дедалі більше користувачів, це призведе до величезної боротьби, що кине виклик нашому традиційному розумінню війни.

7. Війна лайків. Конфлікти, що рухають Інтернет та світ

Це була перша нелінійна війна… Тепер зіштовхнулися чотири коаліції. І не два на два. Чи троє на одного. Ні. Усі проти всіх.

Владислав Сурков. Без неба

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТРИВАЛА менше ніж п’ять годин, коли екіпаж британського корабля Alert почав одну з найважливіших операцій усього конфлікту. Він розмотав у води Ла-Маншу десятки метрів важкого дроту із залізним гаком на кінці. Прочісуючи океанське дно, екіпаж чекав на характерні ривки, щоб витягти свою драгу на поверхню. Один за одним протягом дня розірвали всі сім німецьких трансатлантичних кабелів. До кінця війни Німеччина змушена була використовувати таємні повідомлення некодованими радіо-чи відкритими телеграф-каналами, які ставали легкою здобиччю британських дешифраторів.

Але, втративши ці трансатлантичні комунікації, Німеччина зазнала ще більшого удару. До кінця війни вона не могла безпосередньо комунікувати з американською публікою, дозволивши Британії контролювати виклад усередині великої країни, яка ще не приєдналася до боротьби. Британські пропагандисти поширювали історії про варварства німців, а німецький уряд не міг на це відповісти. Якось умисно неправильний переклад німецького слова kadaver (яке переклали як «мрець» замість «тварина») призвів до того, що багато газет написали, буцімто Німеччина почала витоплювати із загиблих на полі битви жир, перетворюючи тіла солдатів на свічки та мастило. Такі байки про «чудовиськ-гансів» розлютили американців. Коли Сполучені Штати нарешті вступили у війну в 1917-му, це сталося почасти через інформаційну блокаду, що «позбавила» німців людяності.

І так тривало впродовж майже всієї історії. Коли громадянин однієї країни намагався безпосередньо комунікувати з громадянином іншої, уряд зазвичай втручався, або контролюючи поштові відправлення, або регулюючи трафік міжнародних телеграфних ліній. Якщо дві держави вступали у війну, торговельну суперечку чи просто не любили одна одну, комунікації припинялися. Листи перехоплювали. Кабелі перерізали. Потік інформації зменшувався до цівки. Двоє людей у двох країнах, розділених бар’єром ворожості, все одно що жили на різних планетах.

Що сталося далі, відомо. Інтернет швидко все змінив. Незабаром для встановлення міжнародного зв’язку стало достатньо знати електронну адресу, а потім лише ім’я. Зображення, відео, живі трансляції та дедалі кращий онлайновий переклад спрощують спілкування по всьому світу. Спостерігачами або учасниками будь-якого спілкування можуть стати люди із зовсім різних частин світу.

У 1990-му, через покоління після того, як Ліклайдер і Тейлор зробили своє передбачення про комп’ютерне спілкування, два політологи з RAND Corporation разом із аналітичним центром Пентагону почали досліджувати безпекові наслідки роботи Інтернету. Багато колег Джона Аркілли і Девіда Ронфельдта вважали лінію дослідження комп’ютерів чимось малозрозумілим. Однак деякі впливові люди усвідомили, що комп’ютери змінюють правила гри. Щойно Аркілла і Ронфельдт виклали свої думки в короткому звіті, Пентагон негайно його засекретив.

Публічними ці відкриття зробила революційна стаття 1993 року під назвою «Кібервійна близько!». У той час, коли Інтернет ще навіть не був відкритий для комерційної діяльності, дослідники зазначили, що «інформація перетворюється на стратегічний ресурс, який у постіндустріальну еру може бути таким самим цінним та впливовим, як капітал і праця за часів епохи індустріальної». Відповідно майбутні конфлікти виграватиме не фізична сила, а доступність інформації та маніпуляція нею. Науковці попереджали про «кібервійну» – протистояння, за якого комп’ютерні хакери зможуть віддалено бити по економіці та блокувати військові можливості.

Але Аркілла і Ронфельдт пішли ще далі. Вони також передбачили, що кібервійну супроводжуватиме щось іще: «мережева війна». Дослідники пояснили це так:

Це означає намагання підірвати, пошкодити або модифікувати те, що цільова група «знає» чи думає, що знає, про саму себе та світ. Мережева війна може зосереджуватися на думці публіки, еліти чи обох цих елементів. Вона може охоплювати засоби публічної дипломатії, пропаганду та психологічні кампанії, підрив політики й культури, обман або втручання у місцеві медіа… Інакше кажучи, мережева війна віддзеркалює нову позицію щодо спектра конфлікту, що охоплює економічну, політичну та соціальну, а також військові форми «війни».

Мережева війна означала більше, ніж просто пропагандистську кампанію, запущену через Інтернет. Вона передбачала новий спосіб мислення та новий тип конфліктів. Мережева війна означала розуміння, що інформація онлайн безпосередньо є зброєю, яка використовується, щоб демонтувати одні реальності та натомість створювати інші. Це протистояння вказувало на майбутнє, де групи та держави однаково зможуть впливати на великі політичні зміни (які зазвичай тривали протягом років кривавої боротьби) без єдиного пострілу.

Однак, як і більшість теорій про ранній Інтернет, ця риторика була далека від подій у реальному світі. Для багатьох військових та урядів кілька онлайн-дощок оголошень, з’єднаних через ненадійні дійалапні модеми, навряд чи нагадували майбутнє бойових дій. Натомість їхню увагу привертали рóботи, дрони та високоточні засоби ураження. До кінця 1990-х «озброєння» онлайнової інформації перетворилося на мертву тему.

А от рання мережева війна стала цариною діяльності ультралівих активістів та демократичних протестувальників. Усе почалося з Сапатистського повстання в Мексиці 1994 року й досягло кульмінації під час Арабської весни 2011-го. З часом до тактики мережевої війни почали тяжіти терористи та ультраправі екстремісти. Зацікавлено спостерігаючи за цими змінами, Аркілла й Ронфельдт, які все ще працювали над відстеженням тенденцій конфліктів, почали проводити паралелі з історією римського божества Януса, дволикого бога початку та кінця (а також війни і миру). «Ми сподівалися, що між ними принаймні буде баланс, – сказав Аркілла двадцять років по тому. – Гадаю, ми побачили більше темного боку Януса. І мене це турбує».

Чіткого моменту зміни балансу не було. Для розчарованих активістів, як-от білоруса Євгенія Морозова, він настав, коли диктатори навчилися використовувати Інтернет, щоб зміцнювати свої режими. Ми