Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Російські очільники закликали європейських лідерів зупинити піднесення «нових Бандер і Шухевичів» та припинити підтримку Євромайдану, оскільки цим вони начебто «заохочували український нацизм». Ці вимоги мають орвеллівську природу, оскільки Путін підтримує скеровану проти ЄС коаліцію націоналістів, фашистів і неонацистів, які здобули широку електоральну підтримку в багатьох європейських країнах. Французький «Національний фронт», одна з найпопулярніших ультраправих партій Європи, наприкінці 2014 року отримав від Росії $11,7 млн. «позики» (насправді це був подарунок). У березні 2015 року лояльна Путіну російська націоналістична партія «Вітчизна» («Родина») організувала зустріч 150 представників європейських націоналістичних та фашистських партій на Міжнародному російському консервативному форумі[391].

Ресталінізація у минулому й сьогодні спирається на глибоке відчуття радянської ностальгії, російський великодержавний націоналізм, амбівалентне ставлення до демократії та змішування російської й радянської ідентичностей[392]. Друга важлива складова культу полягала у довічному єднанні українців та росіян як «братніх народів», а ті «націоналісти», які виступали проти цього єднання, є за визначенням «нацистськими запроданцями», котрі зрадили радянську батьківщину. Кліффорд Гедді та Фіона Гілл[393] пишуть, що для Путіна цей міф дуже особистий, позаяк його батько був одним із небагатьох уцілілих службовців підрозділу НКВС, відправленого до окупованої нацистами Естонії.

Отже, у брєжнєвському СРСР та путінській Росії антиукраїнський націоналізм неодмінно супроводжувався пропагандою культу війни та ресталінізацією. У 2014 році Путін спробував пов’язати їх іще міцніше, декларуючи, що російська батьківщина, нехтуючи міжнародним правом та чинними угодами з Україною, має право та обов’язок захищати етнічних росіян і російськомовних у Криму від «фашистів», що прийшли до влади за допомогою Заходу. Такі претензії не були нічим новим. У Москві неодноразово використовували аргумент «запрошення» до іноземних країн задля їхнього захисту: України від польсько-литовської Речі Посполитої (XVII ст.), Грузії від Османської імперії (XVIII ст.), Чехословаччини від НАТО (1968), Афганістану від Пакистану (1979), врешті, мешканців Криму від пронатовських українців (2014).

Слід додати сюди також російський еквівалент «тягаря білої людини» — давнє російське прагнення до повторного зближення та возз’єднання історичних «русских» земель. Путін, стверджуючи, ніби Крим — це російська територія з історичної, культурної та мовної перспективи, посилався на історію Київської Русі та хрещення великого князя Володимира на півострові[394].

У 1930-х — 80-х роках радянська історіографія зображала Київську Русь як місце народження «братніх» народів, запозичивши від царських часів теорію правонаступництва Київської Русі, звідки державницьку традицію було «перенесено» до Володимиро-Суздальського князівства, Московії, а відтак Російської імперії та СРСР. У російській імперській історіографії українці не мали історичного коріння поза єдністю з Росією (прагнення до якої нібито було засвідчено у Переяславській угоді 1654 року), а також не могли існувати поза межами сфери впливу Росії та «російського світу»[395].

«Велика Вітчизняна війна» була протиотрутою для тих радянських і російських лідерів зі сталінськими та російськими націоналістичними ідеологічними симпатіями, які хотіли припинити десталінізаційні кампанії 1950-х — 1960-х і кінця 1980-х років. Культ війни в добу Брєжнєва і в путінській Росії покриває сталінські злочини проти людяності та, «пригнічуючи пам’ять про ҐУЛАҐ, переназиває та пригнічує пам’ять про ірраціональні, невиправдані страждання жертв радянської системи»[396]. Путін є спадкоємцем брєжнєвської традиції приховування сталінських злочинів, натомість він зосереджує увагу на тому, як генералісимус Сталін здолав нацистів і перетворив СРСР на ядерну наддержаву, яка втішалася міжнародною повагою і яку боялися в усьому світі.

Представники антисталінського крила в радянському керівництві, навпаки, зосереджувалися на масових злочинах 1930-х років та жертвах, понесених у Другій світовій війні, на неготовності Червоної армії та причинах її катастрофічних поразок після німецького вторгнення, на депортаціях із Західної України та із трьох республік Балтії до Сибіру (хоча й вони до останнього намагалися утриматися від розкриття документів про пакт Молотова-Ріббентропа та знищення полонених польських офіцерів у Катинському лісі). Перемога у війні з Гітлером, з точки зору антисталінців, була не лише наслідком діяльності Сталіна, а передусім зусиль усіх радянських народів[397].

У брєжнєвському СРСР «Велику Вітчизняну війну» використовували для мобілізації «дедалі більш невдоволеної, відчуженої та схильної до алкоголю молоді»[398]. Подібні мотиви прискорили дрейф Путіна до російського націоналізму